Розділ 7(2)

– Флоро, – продовжила я командувати, – ці нитки не годяться, потрібні міцніші та товщі, ніж ці, але гладенькі. Чи є такі?

– Та звідки ж? – скривилася, ледь не плачучи, жінка, – такі тільки у чоботаря є. Вони ж дорогі, один лікоть вартує цілий тайс. Ми не купуємо таких.

– Як звати? – запитала хлопця, що акуратно вносив в кімнату півторалітровий кухоль, повний рідини насиченого червоного кольору.

– Рівар, – нагадав він.

– Бігом до чоботаря, скажи йому, нехай дасть тобі ліктів шість міцних і гладких ниток. Я розрахуюся пізніше.

– Цей жаднюга в борг не дасть, – втрутилася Флора.

– Хай тільки спробує, відповідатиме перед самим князем, – нахабно прибрехала. Парубок здивовано витріщився, але одразу ж слухняно зник, а я знову повернулася до мами Тофара:

– Ще мені потрібен алкоголь. Якомога міцніший.

– Шо? – пролунав охриплий від бігу голос біля входу. Це примчав глава сім'ї.

Хтось зі спостерігачів, вочевидь, вже просвітив чоловіка з приводу того, що я зібралася лікувати його сина, тому прибулий, побачивши мене, навіть не здивувався.

– Горілка, наприклад.

– Це пани таке п'ють, у нас немає, – відчайдушно закрутила головою жінка. – Є лише червивка.

Кошмар який!

– І що це, дозвольте поцікавитися?

З шафки для посуду була витягнута пляшка і надана мені на огляд.

– Не годиться, – забракувала я слабеньке плодово-вигідне вино, першого з кінця ґатунку. – Потрібно щось міцніше.

– Шаманівка є, – нерішуче промовив чоловік, нишком поглянувши на дружину, і витяг з-за пазухи заначку – плоску пляшку з темно-зеленого скла.

Флора сердито зиркнула на чоловіка. Запах сивушної оливи вдарив у ніс, лишень було витягнуто пробку, і я швидко висмикнула з рук мужика місткість зі звичайним самогоном. Нитки, нарешті, принесли, отже, час братися до своїх нових безпосередніх обов'язків. Тому швиденько метнулася на вулицю до пічки.

Коли Тофар побачив, що я наблизилася до нього з мокрим вузликом, від якого ще йшла пара, хлопець від страху знепритомнів, чим дуже полегшив мені роботу. Дівчинку-помічницю я так і не відпустила.

Ніколи й в жодному страшному сні мені навіть не снилося, що я промиватиму рани компотом, оброблятиму руки та краї операційного поля самогоном, зашиватиму рану звичайною швейною голкою і шовним матеріалом, позиченим у шевця.

Що стерильні бинти мені замінять ганчірки, випрасувані важезною праскою, лікувальну пов'язку – шматок тканини, змочений у прокип'яченому слабкому сольовому розчині. Що стерилізувати інструменти мені доведеться у звичайній кухонній каструлі, а асистувати мені буде дівчисько-підліток, яке уважно стежило за моєю роботою і швидко відрізало хвостики ниток, щоб я не витрачала на це зайвого часу.

Дурдом цілковитий, залишилося тільки червивки напитися і забутися!

– Ліл, – втомлено подивилася на помічницю, коли роботу було закінчено, – можеш відпочивати.

Я зовсім без сил опустилася на лаву поруч із непритомним хлопчиськом. Мої руки безвольно впали на коліна, очі заплющилися. Навіть не пам'ятаю, коли востаннє так переживала під час медичних маніпуляцій..

Судячи з того, як спочатку до мене поставилися жителі цього села, точніше, наймолодші її представники, ставало зрозуміло, що моя попередниця була зовсім божевільною.

Флора так здивувалася тому, що я чітко і виразно з нею розмовляю, що одразу навіть не повірила своїм вухам. І все-таки вона погодилася, щоб я надала першу допомогу її синові. Чому вона не спробувала одразу вигнати мене з двору? Мало того, жінка анітрохи не заперечувала моїм наказам. У чому справа?

Ще дивніше, що й батько сімейства теж лише поцікавився, що мені потрібно для роботи, замість просто виставити мене за двері.

Все одно, я постійно була насторожі, раптом батьки Тофара прийдуть до тями від потрясіння й увірвуться в "операційну", яку вони залишили за першим моїм словом, щоб у грубій формі відмовитися від моїх послуг? Але ні, нічого подібного не сталося. Загадково це все. Таке враження, що господарі будинку чекали на щось подібне.

– Жастіно, – відчула легкий дотик до свого плеча і розплющила очі.

Моя помічниця, виявляється, вже втекла, тож батьки пацієнта вирішили, що все закінчилося та увійшли. Вони обидва стояли переді мною і розглядали, як якесь заморське диво.

Я неохоче підвелася, наблизилася до Тофара, що лежав на широкій лаві, згребла в купу забруднені клапті тканини й згорнула їх у вузол. Поняття не маю, як тут справи з матеріалами, може, ще доведеться прати та сушити все це, щоб було чим перев'язувати хлопця.

Та то все дрібниці. Головне, аби з пацієнтом усе було нормально! Новітні методи дезінфекції мені недоступні, а те, що є, жодним чином недостатньо для ефективного лікування такої брудної рани, як у Тофара. Хоч я дуже ретельно її почистила.

– Тепер моліться, щоб рана хлопчика не запалилася, – подивилася я на батьків хлопчика і спробувала привести останнього до тями. Занадто тривала непритомність користі не принесе. Легенько поплескала по щоках, потім трохи сильніше – ніякого ефекту.

– У вас є нашатирний спирт? – запитала без особливої ​​надії на позитивну відповідь.

– Нема, а що це? – здивовано глянула на мене Флора.

– Розчин аміаку, – пояснила я, але це явно нічого не прояснило моїй співрозмовниці.

– Нема.

Остання спроба:

– Якщо хтось знепритомнів, чим ви користуєтеся?

– Для цього є солі, – охоче відгукнулася мама пацієнта. Батько тільки переводив погляд з мене на свою дружину і назад.

– Давай, – зітхнула я, – що там у тебе за солі?

Жінка миттю метнулася до сусідньої кімнати й вибігла звідти з круглою дерев'яною скринькою.

– Ну і... – підозріло зазирнула я всередину коробочки, – як цим користуватися?

Флора захопила щіпку прозорих блідо-рожевих кристалів, піднесла до носа свого сина і помахала з боку на бік, наче ваткою з нашатирем.