Розділ 6(1)

Хоч я й захоплювалася кельтськими легендами та оповідями, але те, що Літа, або день літнього сонцестояння, припадає якраз на час моєї подорожі, пройшло геть повз мою увагу! Прискореним темпом ми попрямували до транспорту, що очікував нас, і зупинилися біля нього.

– Літа – з англосаксонської говірки перекладається як «найдовший день на рік», – захоплено блискаючи очима, розповіла Агата Вікторівна. – Час свята літнього сонцестояння говорить про його зв'язок із культом сонця. У кельтів із цими днями пов'язано багато повір'їв про нечисту силу, нібито особливо могутню у найкоротшу ніч на рік.

Керівниця групи вдихнула більше повітря і захоплено продовжила з новими силами:

– Зв'язок з культом сонця має і поширений серед шотландців звичай катати з гір чи крутих урвищ річок обвиті соломою і підпалені колеса. Кельти вважають, що таємниче магічне значення в цей період повного розквіту всієї природи має папороть: опівночі вона начебто розквітає на коротку мить.

– Вона і справді розквітає? – поцікавився хтось із гурту.

– Я не бачила, – засміялася Агата. – Проте здавна чимало сміливців вирушали опівночі у ліс, щоб побачити квітку папороті та зібрати її насіння. Такі походи вважалися дуже небезпечними, оскільки цю рослину пильно охороняли феї та різна нечиста сила. Той, кому все ж таки вдавалося отримати насіння, міг нібито стати невидимим і спостерігати танці та ігри фей цієї чарівної ночі.

– А що там про ворожіння? – зацікавлено запитала Олена.

Гримнув автомобільний сигнал, і Агата Вікторівна нарешті зрозуміла, що всі ми так і стоїмо зграйкою біля гостинно відчинених дверей автобуса, що зовсім не влаштовувало водія, тому він і поквапив захоплену даму.

– Панове, – негайно приступила вона до своїх безпосередніх обов'язків, – швиденько сідаємо в автобус і продовжимо розмову під час руху.

Заперечувати ніхто не став, всі миттю завантажилися в автобус, який одразу рушив із готельного майданчика. Зрозуміло, що просити про моє індивідуальне обслуговування було не лише безглуздо, а й смішно, тому я тихенько сиділа на задньому сидінні й намагалася хоч чимось відвернути свою увагу лекції. Незрозуміла тривога оселилася в моїй душі, і хоч я старанно розглядала пейзаж, що пропливав за вікном, не чути розмови я не могла. Але ж все це дурниці та забобони. Свято, то й свято, до чого тут я? Я точно впевнена, що нічого страшного зі мною не станеться. Про що я, взагалі, турбуюсь? Щоб ще більше себе заспокоїти, вирішила не брати участь у жодних розважальних заходах, що відбуватимуться на острові. Відкинулася на м'яку спинку та заплющила очі.

– Ворожили дівчата і хлопці, – тим часом відповідала на поставлене питання Агата Вікторівна, – часто використовуючи для цієї мети різні квіти та рослини. А ще, цієї ночі закохані давали один одному обітницю вірності, порушення якої вважалося злочином. Таку обітницю промовляли або біля каменю-мегаліту, або біля зачарованого джерела та скріплювали її рукостисканням.

– Як чудово! – вигукнула Наталя Петрівна, невисока повненька жінка.

– Так-так! Літа – просто чарівне свято! – натхненна увагою туристів Аглая притишила голос і таємниче продовжила: – Через те, що кордони між світами стоншуються, феї та злі духи можуть нині проникати на нашу землю.

"Говори-говори, а ми послухаємо", – посміхнулася я про себе. Це ж треба – феї.

– А ми вже приїхали, – повідомила знову життєрадісна Агата. – Поспішайте, панове, поспішайте, літак через пів години відлітає!

Як же все це цікаво! Навіть квитки на літак у такий важливий для кельтів день на всю нашу групу знайшлися. Але ж, це більш ніж дивно. Чому ніхто не здивувався такому щасливому збігу обставин?

Літак вирушив точно за розкладом, і серед пасажирів був наш нечисленний гурт. Десь за годину, ми вже розташовувалися в номері готелю “Гебриди”, а ще через пів години, екскурсійний автобус попрямував до місця проведення ритуальних пісень, танців та чогось там ще. Вирушила майже вся група, мінус одна людина, у якої раптово розболілася голова. І цією людиною, звісно, була я. Обережного Бог береже, тому я ліпше трішки похворію.

Полегшено зітхнула, коли Олена та Наталія Петрівна, зневірившись умовити мене поїхати до каменів Калланіша, зрештою покинули наш номер. Дістала з сумочки нещодавно придбаний ілюстрований путівник і настільки заглибилася у вивчення пам'яток Інвернеса, що не відразу помітила, як змінилося освітлення в кімнаті.

Звела очі й здивувалася – у номері стрімко темніло. Я підхопилася і клацнула вимикачем. Лампа під стелею яскраво спалахнула, відбиваючись від багатогранних висючок кришталевої люстри, і в мене всередині все мов заціпеніло від жаху.

Ядвіга таки помилилася. Не було жодної чорної стіни, було – не знаю що. Замість однієї зі стін, обклеєних дуже симпатичними шпалерами кольору слонової кістки зі сніжно-білими візерунками, тепер клубочилася темрява. Вона була темніша за темну ніч, і світло ніби боялося перетнути її кордон. Здавалося, ніби чорнота підповзає, тягне до мене свої похмурі щупальця.

Я відкрила рота, щоб закричати, і не змогла. Враз запанувала мертва тиша, від якої у мене задзвеніло у вухах. Але це було ще не найстрашніше. Найжахливіше стало через кілька секунд, коли з мороку з'явився хтось. Він наполовину висунувся з-за темної завіси й насмішкувато скривив свої тонкі безкровні губи.

– Завбачлива дівчинка, – прошелестів його неживий голос.

Я ж тільки безмовно витріщалася на несподіваного візитера і відкривала рота, як риба, викинута на берег. Все відбувалося немов у страшному сні, коли хочеш крикнути, а голосу нема. Незваний гість був зростом точно понад два метри. Довге, дуже світле або сиве волосся, бліде обличчя, на якому чітко виділялися чорні брови та такі ж темні довгі вії. Але найдивніше було не це. На мене дивилися повністю чорні, без натяку на білки, очі.

– Іди до мене, мишко, – прибулець поманив мене рукою.

Я не зрушила з місця, тільки міцніше вхопилася за спинку ліжка.