Розділ 5(2)

Головна визначна пам'ятка острова Льюїс-енд-Гарріс – Калланіш. Величезний кам'яний ансамбль у вигляді кельтського хреста, який іноді називають шотландським Стоунхенджем – місце загадкове і містичне.

Як шанувальниця книг про мужніх шотландців і, зокрема, фанатка серії про горців Карен Монінг, яка у своїх книгах подібним спорудам приписувала чарівні властивості, я хотіла на власні очі побачити величні вертикальні мегаліти, помацати їх власними руками, погладити шорстку поверхню велетнів, витесаних із льюїсіанського гнейсу.

А тепер я думаю, чи так вже мені це потрібно? Тому що одна з особливостей даних споруд, про яку йдеться в кельтських чарівних казках, – це подорожі з їхньою допомогою світами та часом. Раніше навіть не припускала, що я така забобонна. Навіть трохи побурчала на себе, намагаючись заспокоїтися.
Звичайно ж, усі ці оповіді – цілковита нісенітниця. Та і Ядвіга нічого подібного не передбачала. Казала лише, що мене не стане. І тут вона цілком права. Не стане мене, як і всіх інших людей на землі. Ніхто назавжди тут не затримується. Усі колись покинуть цей світ. Тільки одні пізніше, інші раніше, все відбувається свого часу.

Сподіваюся, що ще три-чотири десятки років проживу на цій землі.
Зараз я, ймовірно, радіти повинна, що моя багаторічна мрія зненацька здійснилася. І я, справді, раділа. Учасники святкування після урочистої частини плавно перемістилися з червоного куточка у свої відділення. В ординаторській хірургії вже було накрито довгий стіл, складений із чотирьох, запозичених у харчоблоку. І всі наші співробітники, весело перемовляючись, потяглися туди, де й намічалося продовження веселощів.

Двом пацієнтам, що були дещо здоровішими за інших (один – молодий хлопець із пошкодженим на кисті сухожиллям, інший – старший чоловік, з осколковим переломом передпліччя), було доручено пильно стежити за порядком у відділенні. Тож вони чинно сиділи навпроти вхідних дверей, уважно поглядаючи на табло екстреного виклику. Одна із палатних медсестер також була на місці. Вона обходила палати з лежачими хворими.

Будь-яке застілля завжди супроводжується жартами та анекдотами. І медпрацівники щодо цього зовсім не виняток. Ось тільки жарти у них бувають дещо специфічні. А якщо ще приймуть половинку чарки фірмового лікарняного коктейлю (етиловий спирт навпіл з дистильованою водою та половиною ампулки розчину глюкози), то таке можна почути, від чого у звичайної людини волосся дибки встане.

Щоправда, сестри та лікарі, які були на зміні, задовольнялися лише вишневим соком. Я була з тих, хто сьогодні абсолютно вільний, бо тільки вранці змінилася. Але пити мені категорично не хотілося, і я, як тільки сіла за стіл, одразу відставила чарку якомога далі. Примушувати мене випити за щастя, здоров'я тощо, ніхто не пробував, бо усі знали, що це марно. Якщо я сказала "не хочу", то саме це і мала на увазі.

Тому, коли двері в ординаторську відчинилися і на порозі виникла захекана Наталія Дем'янівна, я зрозуміла, що додому мені піти сьогодні не світить.

– Аварія! – видихнула санітарка приймального відділення. – Шестеро постраждалих. Перша "швидка" вже на підході.

Завідуючий відділенням блискавично підхопився і почав роздавати накази:

– Варвара та Людмила зі мною в операційну. Миколо Артуровичу, з тобою Дарина та Аліса. Ви – у перев'язувальну. Вадиме Геннадійовичу, ти лише будеш оцінювати стан постраждалих, сам розумієш, – натякнув на “кілька крапель” коньяку, прийнятих лікарем. – Карино, ти допомагаєш йому.

Усі згідно кивали, не висловлюючи жодного слова протесту.

– Ларисо Янівно, – продовжив Кирюхін, – організуй когось із пацієнтів-чоловіків на допомогу.

– Буде зроблено, Ігорю Петровичу, – озвалася постова медсестра і вибігла з ординаторської.

– Анестезіологів покличте, швидко! – продовжив зав. – Рентгенолога попередьте, що незабаром він може знадобитися.

Ординаторська швидко спорожніла.

– Дівчатка, дорогенькі, чого чекаємо? – прикрикнув Кирюхін на нас з Люсею.

Ми рвонули кожна на своє місце. Невідомо, чи потрібна операція комусь, чи ні, але слід бути готовим до всього. Багаторічний досвід підказує мені, що ДТП рідко обходиться без тяжко поранених. Тому краще перестрахуватись. Я кинулася в передопераційну митися, щоб, коли Кирюхін переодягнеться і прийде, у мене було все готове.

Люся не відставала ні на крок. Вона влетіла за мною, кинулася до стерилізатора зі щітками, захопила одну затискачем і подала мені, видавила на неї трохи рідкого мила і кинулася готувати знезаражуючий розчин у тазу. Коли Кирюхін швидким кроком увійшов до передопераційної, я вже була біля стерильного столу. А за десять хвилин перший постраждалий, який дихав важко і з хрипами, вже лежав на операційному столі.

Первинний діагноз – розрив селезінки. І розпочалася буденна, і водночас надзвичайна, робота з порятунку людей. Рухи, доведені до автоматизму, розпорядження хірурга, зрозумілі з півслова. Увага сконцентрована на тому, щоб не допустити жодної помилки. Щоб людина, яка потрапила в біду, жила ще багато-багато років. Ще сплячого пацієнта ми вивезли в коридор, щоб відправити в реанімацію.
У цей момент двері перев'язувальної відчинилися, і з них вийшов Микола Артурович. Повільно підійшов до столу постової сестри та опустився на стілець. Питання тут були недоречні й просто зайві – постраждалий помер.

На щастя, ще четверо доставлених "швидкою", травмувалися не дуже серйозно. Двом Вадим із Каріною вже надали першу допомогу прямо у санпропускнику. Ще двоє – хлопець із довгим порізом на обличчі та дівчина з рукою, що була підв'язана косинкою – сиділи біля перев'язувальної, чекаючи своєї черги. Ось таке у нас вийшло потрійне свято.

Нарешті всім постраждалим було надано медичну допомогу, всі справи було завершено. Ледве тягнучи від втоми ноги, сповзла сходами вниз і викликала таксі до парадного входу. Хоч мій будинок від лікарні не так уже й далеко, йти пішки не захотіла.