Розділ 3(1)

Очі Руслана здивовано округлилися. Та й дружина його нарешті звернула на мене вражений погляд. Обидва мовчки дивилися, чекаючи на продовження.

Марія помітно напружилася і невловним рухом подалася трохи вперед, ніби збиралася підвестися і закрити чоловіка своїм тілом від нахабних загребущих рученят сторонньої жінки.

А це ти, дорогенька, даремно хвилюєшся. Невже вирішила, що я претендую на твого Русика?

Можливо, в госпіталі, коли я проводила досить багато часу в палаті, де лежав поранений гвардії капітан Селіванов, зародилося б між нами почуття тепліше ніж дружнє. Але кеп на той час був одружений і крім дружби, мужній ротний запропонувати нікому і нічого не намагався. Мене він називав не інакше, як "бойовий подруг", тому що "подруга" звучить значно інтимніше.

Проте його колишня дружина виявилася тим ще стервом і була не варта навіть крихти того, що зробив для своєї родини Селіванов. У результаті, Руслан залишився без сім'ї, без дітей та без квартири, заради якої він, власне, як і я, уклав той злощасний контракт.

Цільовий житловий сертифікат на придбання квартири, який отримували контрактники після закінчення служби у гарячих точках світу, гвардії капітан у відставці жбурнув у фізіономію своєї фіфи-дружини. Він просто змушений був це зробити.

Коли Руслан повернувся додому, у комуналку, в якій жила його родина, справжнім сюрпризом для нього стало, що двоє його дітей – дівчатка трьох та чотирьох років – називають “татком” якогось стороннього мужика. Отже, поки Селіванов ризикував життям у країні охопленій війною та регулярно надсилав майже всі отримані гроші додому, його кохана половинка знайшла йому заміну.

Дружина у виправдання щось промимрила про те, що не хотіла засмучувати батька сімейства завчасно, мовляв, у бойових умовах це смертельно небезпечно. Розлючений чоловік згріб її за воріт плаття та так струснув, що в неї аж зуби клацнули. Потім вона заверещала, піднявши на вуха, мабуть, весь під'їзд.

На допомогу своїй коханці кинувся доблесний захисник – худорлявий носатий чоловік, з тонкими, як прутики, руками. Така рука не могла не переламатися під ударом міцного кулака ротного. І вона, справді, зламалася. Тільки зляканий крик дітей, що забилися в істериці від того, що величезний дядько, якого вони вже зовсім не пам’ятали, нападає на їхніх маму і тата, протверезив Руслана. Процідивши насамкінець, щоб коханці навіть не пробували викликати поліцію, бо неодмінно про це пошкодують, він залишив своє колишнє житло.

Про все це я дізналася наступного дня після тих подій, коли ми зустрілися з Селівановим біля дверей до кабінету військкома. Того самого літнього військового, який підійшов до мене в парку, де я сиділа на лавці й заливалася сльозами, коли мені було так важко від зради близької людини.

"Повір, дівчинко, це ще не горе", – сказав мені тоді несподіваний співрозмовник, вислухавши мою плутану розповідь. На той час я ще не знала, що то був головний військовий нашого міста. Мені було однаково, хто він є. Важливіше було те, що він мене вислухав.

"Все пізнається у порівнянні, – запевнив він. – Ти жива, здорова, і все в тебе ще налагодиться. Але світ великий і є безліч людей, яким зараз набагато гірше, ніж тобі – хворі, поранені, каліки. Можливо, допомога стражденним і зміна місця проживання та оточення, вилікує твою поранену душу? Ти – медик, тож у тебе є шанс допомогти хоча б декому із них. Спробуй подумати саме про це. Якщо зрозумієш, що тобі не байдуже, то приходь завтра до військкомату, поговоримо.

Думала я недовго і вже наступного дня попрямувала до військкомату. Щиро зізнаюся, що більшу роль у моєму рішенні відіграло не моє бажання допомогти всім і відразу, а можливість отримати бажаний сертифікат на придбання власного житла. Так само як і у рішенні Селіванова.

Та тільки квартиру купити Руслану не довелося. Щоб його не засудили за завдання тяжких тілесних ушкоджень, сертифікат він віддав своїй колишній дружині. Сам влаштувався на цементно-шиферний завод і переїхав у ось це чарівне помешкання. Але тоді він був один.

– І що ж то за страшна робота, за яку люди починають ненавидіти? – безтурботно поцікавилася я.

– У колекторській фірмі, – відводячи від мене погляд, відповів господар кімнати. – Зарплата дуже хороша, є можливість відразу отримати двокімнатну квартиру з наступним викупом. У мене є деякі заощадження, тож ми...

– Не треба нам, – аж підстрибнула Марія. – Я хочу ще дуже довго бачити тебе живим, хочу, щоби ми спокійно старіли з тобою разом, не чекаючи, поки хтось пристрелить тебе із-за рогу!

– Машуню, не починай, – застогнав кеп. – Варюхо, – глянув він на мене, – у тебе якесь діло до нас?

– Ну, – зробила невеличку паузу для досягнення належного ефекту, – я сьогодні вирішила побути кимось на зразок Діда Мороза, тож приїхала зробити тобі подарунок. Половина моєї квартири вам підійде?

Обличчя Селіванова закам'яніло, очі примружилися:

– Товаришу сержант медичної служби, ніколи не думав, що ви здатні так жартувати.

– Товаришу гвардії капітан, – я піднялася й ображено подивилася на кепа, – ніколи не думала, що ви здатні так погано про мене подумати!

– Варко, – відкинув офіціоз Руслан, – ти серйозно? Що це тобі на думку спало?

– Селіванов, заспокойся, нічого мені не спадало. Це вже ретельно обдумане рішення. Я впевнена, що вже ніколи не повернуся до цього міста. Мене нічого тут більше не тримає.

– А батьки?

– Може, я й погана дочка, але з того дня, як вони відмовилися дати мені притулок хоча б на одну ніч, ми не спілкуємося. Та й в Україні їх нині немає. Вони у Берліні на виставці, я в газеті про них читала.

Довгими вечорами, коли поранений Селіванов тремтів в лихоманці на ліжку, а знеболювальне колоти було ще не час, я сідала на стілець ближченько до нього і розповідала про своє життя. Він знав про мене майже все. Я намагалася якось відволікти кепа від болю, що роздирав його тіло, тому просто розмовляла з пораненим. Йому ставало від цього трішки легше. Він казав, що саме мій голос його чомусь заспокоює, от я і говорила, говорила... Інакше вчинити я просто не могла. Він мені врятував життя. І це не просто слова, так справді й було.