Розділ 3

Відкладати рішення в довгу скриньку не стала, зібрала невелику валізу, сумку, відпросилася на тиждень у завідувача відділенням. Домовилася про заміну з моєю попередницею, яка пішла на заслужений відпочинок, але час від часу замінювала когось з операційних сестер. Звичайно, це було не зовсім за правилами, але Кирюхін, наш зав, в екстрених випадках йшов своїм співробітникам назустріч.

Люди не залізні, і іноді у всіх виникають ситуації, коли зовсім не до роботи. А Северина Петрівна, доброї душі людина, ніколи не відмовлялася попрацювати зміну або дві, якщо її просили.

І ось, після найближчого чергування, попри те, що зміна видалася не з легких (за ніч дві операції постраждалих у ДТП), забрала речі, захоплені із собою на роботу, викликала таксі та вирушила в дорогу. Через чотири години, серед досить численної зграйки пасажирів, ступила на перон до болю знайомого вокзалу.

Я повернулася до свого рідного міста, в якому не довелося мені зустріти спокійну і щасливу старість з людиною, яка раніше була для мене ближчою і ріднішою за всіх на світі.

Тепер мені вже не боляче. Але  тоді, коли я у складі групи медиків та військових-контрактників залишала рідні місця, було боляче.Так боляче, що сльози закипали на очах і хотілося вити від розчарування та безвиході.

Хотілося зістрибнути на ходу з поїзда та пішки, з усіх ніг бігти назад... Куди? У квартиру, забруднену зрадою? Чи до батьків?

Але там я вже була. Відразу після чергування, куди я повернулася, після того, як заскочила чоловіка з коханкою,  вирушила до рідних і, здавалося, найближчих людей. Просила, благала, щоб дозволили пожити, поки буде розірвано наш з Олексієм шлюб і розділять квартиру. Обіцяла, що тільки все скінчиться, куплю якусь кімнату в малосімейці та відразу покину батьківську житлоплощу.

Але мене не зрозуміли, не підтримали та не допомогли.

"Варваро, – здивовано дивився на мене батько, – кинути мужика тільки за те, що він на іншу спідницю звернув увагу? Олексій – мій найкращий учень! Ну, не щастить йому поки що, так це тимчасово. У всіх людей пов’язаних з мистецтвом бувають злети та падіння."

Спробувала пояснити, що не про тимчасово затихле творче натхнення генія йде мова, а про цинічну зраду. Прямо в моїй квартирі, де все начищено, поклеєно, випрасовано моїми власними руками, на ліжку з найтоншою бельгійською постільною білизною вільно влаштувалася якась білобриса шльондра.

На що отримала від батька ще один здивований погляд.

"Дочко, – терпляче пояснював він, – для того, щоб творити, художнику потрібні яскраві враження, водоспад емоцій, стан закоханості та окриленості. Якби ти попрямувала моїми стопами, а не пішла на службу до костоломів, то краще б розуміла зараз свого чоловіка. Це тобі не дупи старим бабам та дідам колоти, або банки ставити. Творити – це найважча праця!"

Я й припустити не могла, що подібне почую. Перевела збентежений погляд на матір і чекала, що скаже вона. Не підводячи на мене очей, мама пробурмотіла: "Варюшо, в сім'ї всяке трапляється, не розлучатись же щоразу? Ти піди до Льоші, перепроси, він простить. Він же тебе любить».

Простить мене!? За що мене прощати? За те, що не вчасно прийшла і завадила постільним іграм чоловіка та його коханки? І тепер моя власна мати пропонує мені просити вибачення!

А поки я на всі очі дивилася на неї, вухам своїм не вірячи, вона продовжила: "Ти думаєш, у нас з твоїм батьком все було гладенько? А ось живемо вже тридцять п'ять років разом душа в душу. Жінка має вміти підлаштовуватися під чоловіка, інакше ризикує залишитись на старості років одна".

Підлаштовуватися? Чи треба було прилаштуватися поряд із парочкою на ліжку? Я мовчки крутнулася і побігла до дверей.

"Варко! Не дурій! – долинув з-за спини голос батька. – Іди додому та мирись з Олексієм".

Я тоді навіть не пам'ятаю, де тинялася майже весь ранок, поки не натрапила на міський сквер. Присіла на найближчу вільну лаву і замислилась.

Додому я однозначно більше не піду, хіба що речі забрати. А куди ж іти?

Дістала телефон та набрала номер. Коли в трубці почувся приглушений голос подруги, невпевнено запитала: "Наталю, можна я в тебе поживу трохи?"

На кілька секунд у трубці запанувала тиша, потім пролунала лаконічна відповідь: "Та без проблем. Я у мами зараз чергую, йди ключі дам".

Вимкнула мобільник, кинула його в сумку і, відкинувшись на спинку лави, прикрила очі.

"Все так погано?" – пролунав поруч низький, рокітливий голос.

"Гірше не буває", – відповіла тоді, відкриваючи очі. Поруч зі мною стояв високий літній чоловік у військовій формі.

Я похитала головою, відганяючи спогади про минуле. Все це було і загуло. А зараз моя найближча мета – гуртожиток цементно-шиферного заводу. Сподіваюся, що людина, яку я приїхала побачити, все ще мешкає там.

Підійшов тролейбус, і я поспішила зайняти в ньому одне з місць.

Гуртожиток ЦШЗ став ще більш обшарпаним, ніж я його пам'ятала, і представляв зовні гнітюче видовище. Усередині було трохи краще, але ретельно намита підлога і сяючі чистотою вікна різко контрастували з тріщинами в стелі та іржавими трубами.

Стукаю в другі від входу двері.

Вони одразу розчахнулися, ніби мого стуку давно й нетерпляче чекали прямо за порогом, і я побачила могутню постать, що застигла в проході.

– Здоров'я бажаю, кеп. Ти так і триматимеш мене на порозі?

– Варка!? – недовірливо пророкотав чоловік, заради якого я повернулася, хоч і ненадовго, на свою малу батьківщину. – Побий мене грім, Варюха! – тепер уже на весь свій командирський голос гримнув кеп.

– Еге ж вона сама, товаришу гвардії капітан! — поставила валізу на підлогу і жартівливо відрапортувала, розглядаючи високого, широкоплечого шатена років сорока на вигляд, з коротко підстриженим волоссям та грізним виразом на обличчі.

Мій друг майже не змінився за сім із невеликим хвостиком місяців. Все така ж по-військовому випрямлена постать, все та ж зморшка між суворо зсунутих широких брів і трохи випнуте вперед квадратне підборіддя.