Розділ 2

Ніч на неділю видалася неспокійною. Мені знову наснилися кошмари, і я більше не спала, ніж спала. Тільки під ранок забулася. Настільки поринула в глибокий сон без сновидінь, що навіть не одразу почула щебет дверного дзвінка.

– Та щоб тебе! – прошипіла, як розлючена кішка. – Хто цей потенційний небіжчик, який посмів розбудити мене?!

Почовгала в передпокій і визирнула у дверне вічко.

– Люся-я-я, – відчинивши двері, простогнала, дивлячись на невгамовну дівчину, – що ти примчала в досвітку? Ще, напевно, півні не проспівали?

– Який там досвіток? – здивовано закліпала очима дівчина. – Майже дванадцята уже. Я за вами.

І смикнув же мене чорт погодитися на ту дурнувату пропозицію сходити з Люсею до ясновидиці! Спала б зараз як немовля. Але робити нічого, відчайдушно позіхаючи, попленталася у ванну. Через пів години, коли я привела себе до ладу і начепила першу сукню, що трапилася під руку, ми вирушили на зустріч з місцевою знаменитістю.

А що Ядвіга, справді, знаменитість, стало помітно, щойно підійшли до будинку, в якому мешкає міська зірка.

У дворі, обгородженому низьким штахетником, пофарбованим у білий колір (ймовірно, щоб відвідувачі не заблукали й не пройшли повз шарлатанку), виявилося чимало клієнтів. Вони розмістилися на широких лавках, розставлених уздовж довгої доріжки, що вела до невеликої дерев'яної будівлі.

– За ким ми будемо? – діловито спитала Люся, цілеспрямовано рухаючись до другої від воріт лави, де виявила вільне містечко для нас.

– За мною, діточки, – прошамкала згорблена старенька, – тільки Ядвіги зараз немає вдома.

Ось тобі й раз! Ще невідомо, скільки чекати доведеться.

– Викликали її, щоб допомогла зниклу дитину відшукати, – продовжила балакуча бабуся, – помічниця її сказала, що Ядвіга скоро вже повернеться.

Саме в цей час почувся гуркіт машини, і біля воріт, рипнувши гальмами, припаркувалося таксі. Дверцята відчинилися, і з салону вилізла невисока худенька жінка років п'ятдесяти. Жодних розпізнавальних знаків типу намиста, кілець, довгих до плечей сережок, що видавали б у ній ворожку, не було.

Я було вирішила, що це чергова клієнтка, але ледве чутний шепіт вітерцем пронісся рядами присутніх: «Ядвіга!».

Жінка відчинила хвіртку, увійшла і, привітавшись, легким кроком попрямувала повз людей, які чекали прийому, до будинку.

Вона вже майже минула нас із Люсею і раптом ніби спіткнулася на рівному місці. Зупинилася і повільно повернулася у наш бік.

– Ти, – примружившись, уважно подивилася на мене, – заходь.

Я здивувалася. Нічого собі ясновидиця! Вибрала єдину людину, яка прийшла сюди просто за компанію.

Серед черговиків почулося ремствування. Рівно до того моменту, поки господарка будинку не обвела очима ряди обурених клієнтів. Бунт відразу припинився.

– Ви помилилися, – нарешті відмерла я, – я не на прийом прийшла, а лише як супроводжувальна.

– Не помилилася, – різко відрізала вона, уважно вдивляючись мені в обличчя. Потім підняла очі й подивилася не знаю на що. Мов уважно вивчала щось у мене над головою. – Заходь. Обидві заходьте.

– Ні, дякую, – я вже повністю прийшла до тями від подиву і посміхнулася. – Нехай дівчина заходить, а в мене жодних проблем немає.

– Це в неї проблем немає, – видно, що Ядвіга вже почала сердитись. – Або заходьте обидві, або жодна з вас. Вирішуй. Тільки швидко, на мене люди чекають.

– Варюшо Олегівно, – жалібно пробурмотіла Люся, – зайдімо, адже такий шанс нам випав, гріх не скористатися.

– Гаразд, – здалася я, – ходімо.

Варто нам було зробити кілька кроків у напрямку до будинку, як серед тих, хто чекав своєї черги, знову виникло обурене бурмотіння. Усі бачили, що прийшли ми останні. Люди, ймовірно, очікували на можливість поспілкуватися з великою Ядвігою з самого ранку. А тут ми. Точніше, я.

Як і раніше, ледь ворожка озирнулася на незадоволених, обурення одразу ж припинилося.

– Якщо комусь не подобається, як я приймаю відвідувачів, то ворота на вулицю он там, – махнула господиня рукою у бік виходу з двору. – Я сама вирішую, який випадок для мене важливіший.

Ядвіга почекала кілька секунд. Не дочекавшись більше жодної реакції, попрямувала до входу у будинок. Ми з Люсею почимчикували відразу за нею.

– До речі, – не зупиняючись, ворожка повернула голову і кинула погляд на очманілу стареньку, яка витріщалася на неї на всі очі, – ти, бабцю, можеш не чекати своєї черги. Нікуди твоя онука не пропала і зараз якраз прямує до тебе. Іди додому, не змушуй дівчинку стояти перед замкненими дверима.

– Ох, матінко! – ойкнула старенька. Сповзла з лавки та швидко почалапала до воріт. – Дай тобі Бог здоров'ячка, Ядвігушко!

Люся, сяючи очима, багатозначно підняла брову. Мовляв, ось тобі, Хомо Невірний! Бачиш, які справи тут робляться, а ти не вірила.

Я справді вразилася. Ну так, приблизно секунд на п'ять, поки не зрозуміла, що тут звичайнісінька підстава. У всіх таких горе-провісників, напевно, є підсадна качка, а то й не одна, щоб рекламувати свого роботодавця і створювати потрібну громадську думку. Коротше, піар чистої води.

– Заходьте, – коротко скомандувала Ядвіга, відчиняючи двері на всю ширину.

Ну, що ж, увійдемо. Чому б і ні?

– Туди, – жест у бік бокової кімнати.

– Іди, Люсю.

– Обидві! – вже по-справжньому сердито рикнула господиня.

Ніякого сервісу! Де ввічливо-привітне обслуговування? І як же постулат “клієнт завжди правий”? Чи у сфері ворожильно-провісницького сервісу ці правила не діють?

Люся більше не намагалася мене вмовляти, а міцно схопила за руку і потягла у вказане приміщення.

О! Ось тут уся показова атрибутика на місці. Стіни невеликої кімнати суцільно обвішані якимись потворними дерев'яними масками, таблицями, малюнками із зображеннями зодіакальних сузір'їв.

Якщо не помиляюся, то таке зображення називається астральна карта. А якщо помиляюся... то і нехай. Не дуже добре видно, але я ніколи особливо не заглиблювалася в те, що мені не цікаво.