Розділ 1(1)

У приймальному відділенні на кушетці сидів симпатичний, але пом'ятий хлопець років двадцяти п'яти з неохайно перев'язаною рукою і, хитаючись, тупо витріщався на мене. Бинт вже повністю просочився кров'ю, але отримати першу медичну допомогу постраждалий не поспішав.

– Тебе як звати? – питаю якомога суворіше.

– Шо? – покліпав осоловілими очима пацієнт.

– Пішли зі мною! – скомандувала тоном, що не терпить ніяких заперечень.

Хлопець заперечувати не став, а проникливо затягнув:

– Згадаю я ласкаві руки, заберу тебе з розлуки...

– Поведу тебе в весільну заметіль, – душевно підтримала я.

Співак поперхнувся і витріщився на мене.

– Тітко, ти крута! – захоплено видихнув він.

– Круті бувають тільки яйця і гори, а я – супер, – незворушно поправила зірку-початківця.

– Точно!

– А ти мене поважаєш? – поставила найголовніше питання щиросердечної розмови

– Безмус... бесзум... без-сум-нів-но! – виявив співрозмовник дива поінформованості у вишуканому мовленні.

– Тоді ходімо зі мною. Чи боїшся?

– Я? – гордовито виструнчився хлопець. Груди колесом, підборіддя підсмикнув вгору і мало не поцілив головою в стіну за спиною.

– Згадаю я ласкаві руки, – знову заголосив співак.

– Значить, боїшся, – констатувала спокійно.

– Веди мене, моя рятівниця! Я за тобою! – рішуче сповз із кушетки поранений.

– Ні! Краще ти вперед, бо ще втечеш.

– Ображаєш, тітко! Васько сказав, Васько зробив! – довготелеса постать, що хиталася на всі боки, поповзла з приймального покою до сходів, що вели на другий поверх, де, власне, і знаходилося хірургічне відділення стаціонару.

Зосереджено переставляючи східцями неслухняні кінцівки, пацієнт цілеспрямовано наближався до майданчика другого поверху. А коли, нарешті, досяг входу у відділення, перейнявся тим, як потрапити всередину. Кілька разів смикнув за ручку дверей і задумливо наморщив лоба:

– Опа, нас не пускають, – розгублено прокоментував він те, що я і сама бачила.

– Та невже? – глузливо спитала, штовхнувши двері вперед. Вони одразу легко розкрилися.

– Опа! – зрадів хлопець. – Вже пустили! Ой, дівчатонька-красунечки! Доброго вечора! – захоплено оглянув він "красунечок", одна з яких – Лариса Янівна, постова сестра сорока восьми років, сиділа за столом і робила записи в історіях хвороби. Друга – баба Маня, як вона сама себе називала, давним-давно пенсіонерка, робила вологе прибирання – штовхала перед собою широченну швабру, трохи нагадуючи бульдозер.

– З цього приводу – пісня! – оголосив вокаліст.

– Ану цить! – шикнула я. – Вечір йому, чи бачите. Ранок зараз, хворі ще сплять. Тільки спробуй когось розбудити.

– Який там ранок? – обурився співак. – У нас парубоцька вечірка у самому розпалі була.

– Рада за тебе, – запевнила, підштовхуючи пораненого коридором до дверей з табличкою “Перев'язувальна”. – Заходь.

Все ще оглядаючись на серйозну Янівну, яка, не звертаючи на захопленого шанувальника жодної уваги, продовжувала щось швидко строчити в історії хвороби, пацієнт нарешті запхався в перев'язувальну, щоб одразу ж застигнути, як соляний стовп.

– Ох, ти ж, яка ягідка, – побожно прошепотів він, кліпаючи довгими, як у дівчини віями.

Люся порожевіла і з цікавістю подивилася на відвідувача. Інтерес продовжився рівно до того моменту, поки вона не зрозуміла, що пацієнт не зовсім тверезий. Алкашів дівчина на дух не переносила, тому зробила вираз обличчя а-ля-снігова-королева і відвернулася.

– Ягідка, та не для твого кошика, – прокоментувала я. – Сідай на табурет біля столу.

– Це ще чому? – обурився молодий чоловік. – Я що, лисий? Подивися на мене, ягідко. Я – те, що треба!

Я підштовхнула пацієнта, що опирався, на табурет, і хлопець з розмаху ляпнувся на нього. Швидко розрізала брудну пов'язку та оцінила бойове поранення.

Жити, безперечно, буде, але штук шість-сім стібків на передпліччя доведеться накласти. Поріз не дуже глибокий, але довгий і кровить. Кисть і пальці рухаються нормально, так що, швидше за все, нічого серйознішого немає.

Дзвонити Миколі Артуровичу, який і так учора провів дві найскладніші операції, не буду. Навіщо турбувати людину, якщо можу впоратися і сама?

– Звідки бандитська куля прилетіла? – поцікавилася, ретельно миючи руки під краном.

– Шо? – хлопець якраз гіпнозував закоханим поглядом санітарку, тож питання прослизнуло повз його вуха.

– Чим порізався? – підвищила голос, бо голова хлопця як соняшник до сонця, знову почала повертатися в бік дівчини, що сподобалася йому.

– Колян пляшку з шампанським упустив випадково, – охоче пояснив парубок, – а я, типу випадково, впав на неї.

– Підозрілий збіг, не знаходиш?

– Ні, не знаходжу, – заперечив він. – Та стриптизерка як вистрибнула з-за рогу, так у нас не тільки пляшка розбилася. Санько від радості аж на кактус сів, а потім, так само випадково, тумбочку з телевізором перекинув.

– Цікаво живете, хлопці, – зітхнула я, витираючи руки стерильною серветкою. Люся відкинула простирадло на робочому столику і знову відійшла за спину відвідувача.

Голова пацієнта, як за командою, знову почала повертатися за дівчиною.

– Люсь, стань біля вікна, будь ласка, поки наш співак, звичайно ж, випадково, не впав на підлогу. Щоб потім нам ще не довелося переломи лікувати.

Дівчина слухняно пересунулася в зону видимості клієнта, і той, полегшено зітхнувши, спробував якомога сексуальніше посміхнутися. Але замість усмішки його обличчя спотворила гримаса, бо я врешті-решт зайнялася обробкою його рани, а анестезія, яку він прийняв всередину, мабуть, не дуже знеболювала.

Довелося застосувати анестезію місцеву.

– Так кажеш, що тобі сподобалась моя помічниця? – посміхнулася, спостерігаючи, як діє знеболювання, і обличчя пацієнта знову набуває здивовано-захопленого виразу.

– А то! – видихнув він, намагаючись підморгнути Люсі, що виглядало значно гірше, ніж нервовий тик.