Розділ 1

Світанок нового дня. Перший нерішучий щебет невидимої в гілках пташки. Невагомий вітерець колише листя на деревах.

Я сиджу в низькому кріслі біля журнального столика і намагаюся змусити себе піднятися.

Карина вже кілька разів пропонувала звернутися до лікаря з приводу ранкової слабкості та запаморочення. З таємничим виразом обличчя натякала, що на мене, швидше за все, чекає тривала відпустка в компанії маленької людинки.

А я, як справжній медик, лікарів побоююся. Тим більше точно знаю – у дитинки немає жодних шансів з'явитися в моєму житті. Інтиму в мене не було вже понад пів року. Так що, велика ймовірність – це просто дають про себе знати вікові зміни. Годинник, як банально це не звучить, цокає. Відраховує останні роки, а може, й місяці, коли я ще здатна завагітніти.

Але вагітніти немає від кого.

Спочатку колишній чоловік категорично заперечував проти зміни чисельного складу нашої сім'ї, а потім виявилося, що він, у принципі, не проти дітей, якщо народжувати їх будуть сторонні жінки. Тільки не я.

Десять років прожили, як майже всі вважали, душа в душу, поки мені не зателефонувала сусідка. Не витримала несправедливості, що коїлася поряд з нею. Їй вже соромно було при зустрічі дивитись мені в очі та приховувати, що мій ідеальний чоловік водить своїх дівуль прямо до нашої квартири.

Цей дзвінок миттєво розділив моє життя на два всесвіти, що не торкалися один одного: до і після. "До” були: трикімнатна квартира в центрі міста, чоловік та батьки, які підтримали у конфлікті не мене, свою дочку, а зятя – невизнаного генія-художника, найулюбленіше заняття якого полягає у пошуку “гідного” заробітку.

Моя добре оплачувана робота також залишилася у минулому. Старша операційна медсестра в обласному медичному центрі – це зовсім не те саме, що у малесенькому Климові, де тільки одна лікарня і є в наявності. Де старша медсестра чергує нарівні з двома іншими сестрами, які й складають весь штат середньої ланки операційно-перев'язувального блоку, бо персонала не вистачає. Ще три дівчини з молодшої ланки, а просто – санітарочки. Одна з яких працює вдень, тому що нема з ким залишати маленьку дитину (цілодобового садка, звичайно ж, немає), а дві інші чергуються через ніч.

Це все, що в мене залишилося "після".

Сьогодні в мене нічна зміна і вже близько п'ятої ранку. Настав час перекривати стерильний стіл в операційній, а я сиджу в кріслі й невидющим поглядом дивлюся у вікно. Ось ще трохи – і я встану та візьмуся до своїх обов'язків. Я сильна, проблемам мене не зігнути й не перемогти. Я все переживу і все подолаю. Нехай я зараз зовсім одна...

– Варюшо Олегівно, – зазирнула до кімнати відпочинку санітарка Люся, – незабаром вже п'ята. Ви митися йдете? Я уже все підготувала.

Е ні, я не одна. Є ще ось ця дівчина, яка, незрозуміло чому, обрала мене об'єктом своєї турботи, хоч молодша за мене на дванадцять років.

Є Карина та Дарина – операційні медсестри, які напрочуд привітно прийняли мене до свого маленького колективу, попри те, що я не місцева.

Є лікарі, хірурги від Бога, які, попри неабиякий талант, вважають себе звичайнісінькими людьми, а не центром всесвіту.

Саме таке місце, як це тихе провінційне містечко, і потрібно мені, щоб отямитися після зради чоловіка, зради рідних і від того, що я зробила потім.

– Іду, Люсенько, – рішуче підвелася, підбадьорилася і попрямувала в операційну перекривати стерильний стіл. Що загальнолюдською мовою означає – знову простерилізовані хірургічні інструменти та матеріали розкласти на столі в певному порядку і накрити стерильними простирадлами, аби у разі екстреної необхідності все було готове, щоб надати допомогу постраждалим.

Дорогою кинула швидкий погляд у настінне дзеркало. Затримуватись біля нього не стала. Що я там можу побачити? І так знаю, що вигляд у мене далекий від досконалості: зростом навіть до метра шістдесяти не дотягую, фігурою секс-бомби Господь теж не обдарував. Щоправда, і зайвої ваги також немає – життєві обставини змусили триматися у тонусі. Волосся, що вибилося з-під медичної шапочки, у мене звичайного русявого кольору. Очі – теж нічого особливого, світло-карі. Обличчя... як обличчя. Одна прикраса – довгі пухнасті вії. Багато хто не вірить, що такі вони від природи. Думають, я використовую накладні. Ото й усе, нічого особливого.

Перша моя зупинка – передопераційна. Ось вона. Впевнено відчиняю двері, сюди я прийшла митися.

Для людей, дуже далеких від медицини, слова "передопераційна" і "митися", використані в одному реченні, напевно, звучать дуже дивно.

Проте працівники операційно-перев'язувальних блоків травматології та хірургії чудово знають, що цей термін означає звичайне миття рук під краном, тільки ретельніше, ніж зазвичай, з подальшою обробкою знезаражувальним розчином.

Друга зупинка – операційна. Накидаю на себе підготовлений Люсею стерильний халат, зав'язки якого вона стягує у мене на спині, забираю з великого стерилізатора сітку з інструментами й ставлю на вже накритий стерильним простирадлом столик.

Сухожарова шафа для обробки у відділенні також є, але в неробочому стані. І ремонту не підлягає, або, як пояснив медтехнік Льоша: “бісова залізяка здохла і не підлягає реанімації, трясця її мамі”. Нове обладнання для обробки інструментарію у найближчому майбутньому нам не світить. Так що користуємося тим, що є у наявності.

Розстилаю на столі складене вдвічі простирадло і розпочинаю, власне, перекриття.

Рухи доведені до автоматизму упродовж років роботи, тож інструменти швидко займають свої місця, на віддаленому краю ті, що використовуються рідко. Що частіше використовуються, то ближче до операційної медсестри розташовуються на столі.

Затискачі, пінцети, гачки, скальпелі лягають у суворо відведене їм місце. Шовний матеріал, голкоутримувачі, голки – все укладається максимально зручно, щоб сестра не замислювалася ні на секунду, отримавши розпорядження хірурга щодо необхідного інструменту.