Глава 32

Отямилась вже в лабораторії, коли зачинили за собою двері та побачила дядька з Лораною. Двоє сиділи задумливі та потягували з кубків настій трав. Тиша. Хаврен прикрила очі, відчуваючи, як тьохкає серце к грудях. Олан дав чітко зрозуміти, що знає її батька, ба більше… Якимось чином проклятий інквізитор вивідав родинні зв’язки. Словесний удар — поразка. Рана, що важко загоїться, а коли й затягнеться, до того стільки клопоту принесе: й болю, й гною, й перев’язок. Вона тремтіла.

«От й ходи за духом, чи ким та біловолоса є! Не здивуюсь, якщо вона спеціально нас одне на одного спрямувала!»

Графиня пройшла до столу, де сиділи близькі.

— Седрік вважає: то не істинне рішення Ріваля, — прошепотіла служниця, зазираючи у кубок.

— Тобто? — зіщурив очі Альдрен. — Де тебе носило? — повернувся він до племінниці. — Вже не знали що й подумати.

— Слідкувала за магічним явищем, — налила заспокійливого еліксиру, — натрапила на інквізитора, от повернулась ні з чим!

Розвела руками, ледь не випустивши посуду й сіла поряд з графом. Лорана хмикнула, а потім відвела очі під пильним поглядом чоловіка, мов полишила зайві думки.

— Седрік, — розпочала швидко й сухо, — знає, що деякі події у житті короля хтось вказував. Тобто, він знав коли саме повернути дер Наратів до замку, що потім робити з Шарнією, куди підіслати шпигунів…

З кожним словом служниці Хаврен хотілось додати заспокійливого ще і ще. Альдрен обдумував сказане, схопившись за підборіддя.

— Підозрював, — відповів, — інколи правитель звірявся з записами на столі й просто так не приймав доленосне рішення для держави. Довго міркував, часто мене з безглуздими завданнями відсилав. Грішив на Ленарда, але він такий самий пішак для розміну в грі.

Травниця одним ковтком випила пряно-гіркий вміст посуду й насупилась.

— Не така вже й сонячна сторона біля вар Каррейта? Виявляється покрита темними плямами, — сказала вона, дивлячись на подругу.

— Ще невідомо хто краще: той маг чи король! — насупилась Лорана, склавши руки на грудях.

— Який маг?

— От звідки у тебе той клятий перстень, — пробуркотів Альдрен, підриваючись, мов ошпарений чимось гарячим, — сумно живеться? Пригоди на голову вирішила знайти?

Хаврен могла лиш потупити погляд, відчуваючи, як кров приливає до щічок. Вечір здавався нескінченим, скроні віддавались тупим болем. Забагато нервів й потрясінь за останні дні. Вона могла тільки надіятись на сильну дозу заспокійливого, подумки шукала нових сил, щоб витримати випробування.

— Дякую, — прошипіла Лорані й встала напроти родича. — Яка різниця? Все так йде шкереберть, а ти вирішив лишній раз чвари влаштувати?

— Якби я не здогадувався про дії Його Величності ще тиждень назад, то волав би на весь замок! — він склав руки перед собою, споглядаючи на племінницю сердито.

Чергові слова — удар серцем в кинджал.

— Тобто? — прошепотіла графиня, видихаючи.

Для неї все завмерло. Світ зупинився, звузився до ударів серця та дядькових слів.

— Коли ти, — він прочистив горло, — хворіла, до замку приїздив невідомий посланець, — Альдрен нахилився й шепотів на вухо з підозрою дивлячись на служницю, — Каур слідкував за ним, то міг бути темний маг. Розумієш?

Хаврен насупилась, намагаючись знайти взаємозв’язок.

— У покої він нікого не пускав, — голос тремтів, — хоч пітьми там не існувало, але артефакти… Декілька я бачила, та й Ріваль… Невже… Він?

Травниця почала говорити, але слова видавити з себе більше не змогла. Нахилила голову назад, вдивляючись в стелю. Не бажала казати здогадку, котра вертілась в думках. Не перший день їй здавалось, але дівчина відганяла лихі думи, шукаючи у Його Величності щось хороше. Так завжди роблять, коли відчувають симпатію, ділять ложе, кохають… Душу розривав смуток, вона підійшла до столу, знайшовши в ньому опору.

«Просто шукала кращої долі, хотіла кохати, того, кого серце наказує, а не обраного насильно чоловіка, — думала, вдивляючись в рівні ряди приладдя для еліксирів, флакони з екстрактами, порошками, — якщо він справді промишляє темною магією, ми ніколи не зможемо існувати разом».

Відчай захопив душу й вона змахнула все, що знаходилось на столі, зчинивши гамір.

— Речі не вині, — тихо заявив граф, взявши її за плече. — Ніхто не винен, окрім нього!

— Він нас розіграє у політиці? Віддасть на поживу ворогам, чи…

— Мене — можливо, я не так потрібен королівству, як Ріваль вдає вигляд. Ми обидва це прекрасно розуміємо, — голос за спиною спокійний, сповнений розсудливості. — Він просто виконує чиїсь вказівки, може й Ніколаз живий, просто ховається, як твій батько.

Вона хмикнула. Повернулась, зазирнувши у вічі дядька.

— Смерть обманути можна, — закусила губу, — особливо, коли ти правитель.

— Пам’ятаєш історію про аристократа, що впав в летаргію, — хмикнув дядько, — бідний прокинувся якраз після похорону, поталанило, що у родинному склепі заховали. Якось вибрався, труна пуста, а молода дружина з кращим другом встигла згрішити…