Глава 25

Ранок змусив забути нічні пригоди, поринути у легенький сон, сповнений спокою та забуття. Вони тіснились на вузенькому ліжку в її лабораторії, потопаючи в обіймах. Все чудово… Й тиша, й перші промені сонця, що лоскотали лице, теплі доторки й рівне дихання. Ріваль спав, як немовля, так спокійно, що Хаврен не хотілось лишній раз ворухнутись, щоб не тривожити короля. Саме у ці хвилини вона розуміла, що по-справжньому закохана у монарха, спостерігаючи, як здіймаються його груди під час дихання. Після темряви, жаху скупі хвилини — відрада.

Ріваль все ж прокинувся від ударів у двері, на нещастя травниці. У хриплуватому голосі вона впізнала барона, що ледь не тараном користувався. Король насупився, здійнявся на ноги.

— Що там коїться?! — невдоволено рявкнув він, відчиняючи.

Седрік влетів, мов скажений, роздивляючись то Ріваля, то кидаючи занепокоєний погляд на Хаврен. Вона натягнула по шию покривало, яке вночі слуги принесли.

— Ваша Величносте, — вклонився майстер секретів. — Не хочу вас розчаровувати, але… Служниця знайдена мертвою у ваших покоях.

Тепер на ноги здійнялась травниця, ледь не гепнувшись на підлогу, вона вчасно вхопилась за руку Ріваля. Думка про Лорану не давала спокою. Седрік почервонів та відвернувся, не бажаючи спостерігати її нічну сорочку.

— Лорана жива, — зітхнув він, передбачаючи питання, — з вашими близькими все добре. Придворні занепокоєні щодо здоров’я Його Величності.

— Я тебе почув, — похмуро мовив Ріваль. — Що за служниця?

— Звичайна дівка, що кожен ранок приносить свіжі рушники та воду. Довго не виходила, а як вартові спохватились — лежить на килимі мертвою.

Погляд, яким нагородив її король багатозначний: докір, смуток, побоювання. Вона жаліла, що не може його прочитати наче відкриту книгу, не доторкнутись до сухих сторінок свідомості та покласти у себе на столі всі його думки. Ріваль обійняв її, наказав барону розбиратись.

Передчуття, що він знав про небезпеку, волало в голові Хаврен, не даючи спокою.

«Тоді чому ж король без зайвих питань відмахнувся від ідеї провести ніч у своїх покоях? Сюди прийшов слухняно, змусив Танета побігати за речами. Не монарха то справа спати у лабораторії».

Коли двері зачинились, тиша ставала вбивчою. Травниця відсторонилась, повільно просуваючись до запасів ліків. Хотіла прийняти еліксир, щоб краще себе почувати, все ж чергова шкода організму, виснаження не проходять абияк.

Вона глянула на нього, помічаючи щось неприємне в королівській аурі. Ті єдині нитки магії, які вирували в лабораторії, оминали його, наче боялись.

— То на нас напали? — порушила тишу.

Він дивився, як вона відкривала скрині та брала потрібні інгредієнти.

— Артефакт поглинув ворожу магію, — почав сухо, відвернувся до шафок з книгами, вдавав, що вивчає їх вміст, торкаючись шершавих обкладинок рукописів, — я так не знайшов того, хто намагався зашкодити… Наразі кімнату оточено іншим видом магічної охорони.

Хаврен змішувала ліки, закусила губу й прекрасно розуміла: співбесідник щось не договорює, а десь ллє мед на вуха, бажаючи заволокти у примарний світ ілюзій. Вона відчувала їдкий запах ворожої магії.

«Чому ти не хочеш правду казати?» — подумала, тут же згадала про свої таємниці й відвернулась від чоловіка.

Тиша розривалась гортанням сторінок, бо Ріваль все ж взяв до рук рукопис та почав його читати. Фігура одягнена в темний халат ставала чужою.

— Я чула про артефакторів, — пробуркотіла дівчина, — ректор пліткував з коханкою, я проходила повз.

Знову закусила губу, постукуючи ложечкою по металу чаші. Правда тільки в одному — ректор академії все ж вподобав її одногрупницю. Ріваль полишив книгу й швидко підійшов до Хаврен, розвернув до себе, змушуючи дивитись в очі.

— То ти знаєш?

— Про що?

— Не вдавай нерозумну служницю, — прошипів біля вуха. — Про артефакторів. Я їх нащадок, — дихання торкалось щоки, — велика династія королів другого світу.

Вона мовчала, вдивляючись в багрову рідину чаші.

— Захисний артефакт — те, на чому тримається королівство й замок, Хаврен, — він стиснув її п’ясток, — якщо я помру, то люди загинуть під кам’яними мурами, тому, рятуючи мене, ти не тільки зберігаєш життя королівської крові, а й чужі.

Він доторкнувся великим пальцем до її щоки, гладив ніжну шкіру, милуючись. Вуста його скривились в легенькій посмішці, відкриваючи нову грань особистості Ріваля. Напівбожевільність, одержимість танцювали в очах, як відображення вогників. Хаврен нервово ковтнула, потупивши погляд.

— Я шукав ту, хто насправді потурбується про мене, — промуркотів він, наче кіт весною, — смерть останнього нащадка артефакторів, переверне світ з голови до ніг.

— Що тоді буде? — вона відпила ліків, стараючись стримати емоції.

Вона знає. Дер Нарат бачила наслідки прокляття грані, білі кусочки артефакторського кристалу хрустіли під ногами разом з попелом. По шкірі пройшлись сироти. Ріваль гладив її волосся.

— Ти теж незвичний маг, напевно бастард одного з королівських родів, — продовжив він, зазираючи у вічі, — я згадав про деякі документи, деякі замітки моїх предків. Після падіння першого світу багато хто з вельмож опускався до рівня звичних смертних, дехто втікав, дехто полював, йшли війни, а ти плід ось таких подій. Найсильніша концентрація магії у крові, — нахилився й забрав чашу з рук, — хіба це не чудово? Ти мені рівня!