Глава 24

Меча він не відпустив. Наближався, наче травниця була озброєна з голови до п’ят. Недобра гримаса на обличчі й хижий погляд. Вона готувалась до гіршого, відчуваючи, як сироти виступають на шкірі. Тремтіла й розуміла: навіть якщо й могла б магією користуватись, то навряд змогла зашкодити Його Величності та ще й артефакт поряд… Всі спроби до захисту зводились до фізичної сили, інакше — викид енергії кристала непередбачуваний. Вони могли й живцем згоріти чи загинути від під завалами того, що залишиться від замку, пронизані тисячами часточок білих й гострих скалок.

— Відійди, — проговорив чоловік, — відступи, інакше мені доведеться скривдити тебе, Хаврен.

Тіло тремтіло, вона відступила до стіни, опираючись на неї й сповзаючи на підлогу. Якось вмить на королівську фаворитку напала нелюдська втома, а з носа потекла тоненька струнка крові, обагряючи накидку й нічну сорочку.

Ріваль обережно вдивлявся в велетенський кристал, обійшовши його по колу декілька разів. Меч він заховав у піхви, але зброю тримав в руках міцно. Накинутий на голе тіло халат з шовку, скуйовдане волосся, стривожений погляд, сліди сонливості на обличчі давали здогадку про різке пробудження.

— От чого тобі не спиться, — він став напроти неї, — вештаєшся по замку, Хаврен, твоя пам’ять вже відпустила спогади про шовкову мотузку?

Ще мить й король опустився напроти неї, присівши. Чорні очі по-особливому красиві у сяянні магії артефакторів.

— Кристал своєю природою дуже непередбачуваний, я — не мої предки, — він стиснув її п’ясток, змушуючи зціпити зуби, — смерті нашої хочеш? — прошипів. — Що взагалі тебе сюди принесло? Хто показав дорогу, яку неможливо знайти без дозволу мого, як ти змогла відкрити двері? Обійти магічні пастки всього лиш за декілька митей? Ти хто, жінко?

Він сипав питаннями, котрі падали на неї як дощ. Травниця відчувала металічний присмак у роті, магія ринула на неї мов звір. Ворожа. Чужа. Відзивалась сотнями голками по тілу, змушуючи важко дихати.

— Магія, — змогла лиш промимрити де Нарат, ставши навколішки.

Перед очима — кам’яна плитка темніла, світ втрачав звичні барви, випікаючи на долонях якісь дивні знаки. Барабанні перетинки луснули, королівський голос — відлуння далекого весіннього грому.

Темрява.

Знову грали сумні скрипки, змушуючи вести танок заміжньої, йти серед поля попелу серед сірості й відлуння скрипок. Хаврен бачила себе у білосніжному платті, замазаному у попелі, крові. Квіти, які зазвичай вплітались у волосся, злітали й падали на землю. Троянди… Білі, зав’ялі, лежали серед пилу й попелу, зникаючи у хаосі у шумі.

— Згоріти, — хриплий, невідомий голос наповнював грань, — вона повинна згоріти.

Полум’я охопило стежину. Воно жевріло, виростало, наче хтось невидимий підкидував хворост, змушуючи вогонь розповзатись по світу. Від диму важко дихати. Вона втікала у примарному сні у темряву, бажаючи злитись з нею, стати її частиною. Нитки у повітрі наближались до вогню, що переслідував, згорали. Жах продовжувався, з горлянки зірвався хрип, коли вона побачила чотири сірих фігури, що просто стояли й спостерігали. Не було у грані й стихій до неї жалю, ні скорення, нічого.

Вода просочувалась крізь землю, падала з неба, чітко маючи межу. Хаврен стояла серед вогню й води, й останнє, що побачила перед тим, як стихії ринулись на неї: знак на руці. Той впікся, наче тавро. Чіткі лінії й крива, скривавлена фігура, перекреслена двома лініями.

Море захлиснуло, вогонь — випаровував, боровся.

— Спалити її, втопити… Троянда повинна згоріти!

Далі вірним другом стала темрява. Іноді травниця втікала від неї, приходячи до свідомості.

— Ваша Величносте… — чийсь голос, наляканий, як посеред бою, — я краще від рук вашого ката загину, аніж за лікування візьмусь.

— Як ти смієш! — від рику Ріваля, здавалось, весь замок тремтів. — В башту! Стратити привселюдно! Всіх!

Потім знову була пітьма, від якої Хаврен билась в гарячці. Магію відчувала, але все чуже, страшне. Іноді до лоба її торкалась міцна рука, тепла енергія, від якої наставало довгождане полегшення. Хтось обіймав її пригортав до себе, змушував пити воду з медом, зміцнювальний еліксир.

Вона прокинулась спустошена фізично й повна магічних сил одночасно. Єдиною людиною, яка знаходилась біля ліжка був король.

— Ваша Величносте, — прошепотіла фаворитка, змусивши його зронити книгу, а потім й сама здригнулась, від того як величезний рукопис брякнувся об підлогу.

Король його не підіймав, хутко наблизився до дер Нарат, уважно вдивляючись в неї. В погляді й полегшення, й радість, й занепокоєння. За весь час, поки вона мандрувала поряд з темрявою, боролась з хворобою, Ріваль змарнів. Його щось висушувало з середини, під очима з’явились синці, нездорова блідість змусила її тихенько вилаятись. Серце стиснулось від хвилювання. Його покої по-звичному неприємні та задушні, а ще у повітрі вирував нудотний запах інквізиторських пахощів. Хаврен поморщилась.

— Вони — єдиний вихід, — прошепотів король, нахилився й поцілував її чоло, — ніхто не зміг допомогти.

— Що трапилось? — вона сіла, поморщившись.

Атмосфера дарів інквізиторів не додавала позитиву. Графиня віддала б добрячу частину своїх прикрас, щоб опинитись в іншому місці, а ще б додала декілька мішків золота, щоб Ріваля за нею приволокли. Їй все не подобалось до тремтіння рук, до перших сльозинок, що проступили.