Глава 22

Вона так й не зрозуміла чому батько швидко покинув грань, змусивши Хаврен повернутись у вир дощу й весняної прохолоди. Ліс. Він завжди заворожував травницю, наче вона була дитиною… Такою милою й прекрасною лісовою донькою, народилась тут й жила серед неба й гілок дерев й папороті. Травниця прекрасно знала — це не так. Народжена вона в сімейному маєтку, серед тихої та напрочуд теплої ночі.

Занепокоєність батька стурбувала: заклопотаний вираз, дещо наполоханий. Добре приховані емоції за кам’яною маскою. Каур витиснув її з грані.

«Не смій сунутись до пітьми ще раз без підготовки. Не смій давати їй енергію справжнього рідного світу, хоч її в тобі крупинки. Не смій допустити, щоб це нещастя розрослось», — прошепотів він й розчинився серед переходу, наче привидом був.

Хаврен сіла на вологий ґрунт, не зважаючи на дощову погоду, мокла й задумливо дивилась в далечінь, де виднівся поодинокий вогник. Вона бачила іноді у снах прекрасних лісових істот — дітей у світлих одежах з прекрасним віночком на голові. Там — різномаїття трав: й шипшини квіти, й проліски, й медова трава, білі лілеї, іноді троянди. Загублена душа, що блукала серед лісу, серед пітьми, збирала крупиці невідомого каменю й нанизувала на нитки.

Серед холоду, емоцій їй здалось: сон збувся. Ідентична дівчинка стояла поряд з нею, усміхалась й гралась з її вологим волоссям, яке після мандрування гранню спадало на плечі. У очах привида-істоти німий докір.

— Так-так, — прохрипіла вона, — я знаю. Волькан мене за блукання серед дощу покарав би. Все може закінчитись погано.

У ті хвилини в душі вирувала байдужість до життя.

Невідома посміхнулась, торкнулась до щоки травниці, потім — поклала у її долоньку намисто з білих-пребілих каменів, наче молоко. Зіниці Хаврен розширились: вона ще ніколи не споглядала такої роботи, неакуратні камені, молотом розбиті зібрані на нитку й тільки лишилось здогадатись: як їх нанизували. Дитя мерехтіло світлом. Скрізь те існувало, наче маяк серед нічного моря. Дощ падав на гілля дерев та листя, нещадно поливав травницю, вважаючи її за рослину. Дух перехопило.

— Хаврен…

На якусь мить їй здалось, то невідома прекрасна дитина заговорила, але голос чоловічий, хриплуватий від холоду, сповнений нотками злості та здивування.

Його Величність підійшов, тримаючи в руках магічне світило. Був він один: ні славетної охорони, ні вірного скакуна. Один серед лісу й темряви, як й вона. Король накинув плащ на її плечі. Графиня стиснула в руках намисто, заховала під сорочку. Привид зник, розтанув у стікаючій воді з неба й де-не-де вона могла вловити знайомий відголос світла, що змушував серце завмирати. То було далеко.

— Що з тобою, Хаврен, — суворо мовив Ріваль. — Втекла у негоду, не підкоряєшся волі свого короля!

Він зазирнув їй у вічі.

— Чи ти сповна розуму?

Вона повільно встала, тремтячи від холоду.

— Все зі мною гаразд, от тільки назад я не повернусь.

Ріваль на декілька митей кольнув незадоволеним поглядом, приклав теплу руку до її чола.

— Якщо потрібно, Ваша Величносте, то гаразд, звершіть свій праведний суд, я готова понести кару, навіть позбавитись життя, от тільки до тьми я не повернусь.

— Хто ж мене лікуватиме, якщо не ти? — прошепотів він. — Хто навіть про тебе піклуватиметься? Небо? Дощ? Ти ж згинеш з першої нагоди!

Їй хотілось верещати, що він нічогісінько не розуміє, що світів декілька й перший напівмертвий, сповнений темряви й попелу, а другий… Невідомо що з ним буде. Хотілось виказати й за батька, який помститься за її смерть. Бажання крикнути: «Так ти просто король! Сидиш на своєму престолі, бо доля це подарувала! Наче той обвуглений скелет у напівзруйнованій залі!»

Звинувачення у темній магії, вбивстві дружини, самі наче на язика стрибали. От тільки графиня вчасно прикусила його, щоб не бовтнути лишнього й потупила погляд на вологу землю. Тремтіла вже від того незнання свого стану й дивувалась. Ріваль нічого не мовив, важко зітхнув, зазирнув у вічі й взяв її на руки, несучи, мов дорогоцінний скарб.

— Ні-ні, тільки не до маєтку, — повторювала Хаврен наче навіжена, — я загину, ми всі помремо.

— Ваша Світлосте, — голос Ріваля блискавка серед неба у її свідомості, — все гаразд! Я вас не полишу й не поведу до оселі. Слово вар Каррейта!

Вона обійняла його міцніше за плечі, знайшла прихисток серед теплої шиї та щоки. Король не зважав на холод, він ніс її, розганяючи темряву, десь неподалік почувся гомін та іржання коня. На черговий страх вона не зреагувала, у думках вирувало декілька ниток: «Не загубити намисто». Перша й тривожна. Поглянувши серед дерев, Хаврен побачила маленький силует невідомої, що усміхався, та пестив в руках кроваво-червону магічну квітку, яка знаходилась на величезній корі дерева, наповненого водою.

Картина залишилась в думках, навіть після різких наказів Його Величності, стрімкого старту, виїзду на тракт, де вони перейшли на галоп, не зважаючи на дощ.

Зі свідомості втекли питання: «Хто такий тоді Наяр?», «Ріваль з роду артефакторів?», «Інквізиція»…

Ріваль пригортав до себе, мовчки їхав, зосередившись на дорозі.

Тепер в небі Хаврен чітко бачила нитки стихій, що вирували серед простору. Світ перевернувся. Світ змінився. От тільки він не знову дійшов би до загибелі…