Глава 20

Хаврен не зводила з нього погляду, поки серце шалено билось. Здавалось, що світ вимер та зараз існує тільки єдина істина — його відповідь. Ріваль прочистив горло та уникав погляду.

— Не зовсім, — тихо відповів, — те, що в будинку, ти називаєш це роботою некроманта, виникло через мого батька, я тут не винен.

— Винен? — прошипіла вона. — Ваша Величносте, ви знали… Знали, що хтось з розуму зійде й почнуться ігри зі смертю, тепер питання часу коли вони повторяться знову. Тоді від тьми загинув ваш син і його мати.

— Не смій, — прошипів Ріваль, — не смій їх згадувати.

Він прикрив очі й підняв долоню вверх.

— Чи ти вирішив мене також на вівтар покласти?!

Травниця прискіпливо поглянула на нього, віддаляючись. Емоції вирували, та й вона вже нікого не чула. Не існувало для Хаврен охоронців, короля, вартового, що служить її батьку. Світ на мить мов зупинився, а вона… Бігла й втікала від прокази, котра повинна зруйнувати її життя. Не чула й голосів, далеких криків, відгомін пітьми здоганяв. Вона прекрасно відчула наміри темної плоті, що зіткана з матерії хаосу-руйнування. Ні… Ця паскуда своїм не нашкодить! Його викликали для захисту, щоб знищувати таких магів, як й вона.

Дихала важко, відчуваючи холодну й велику лапу з кігтями, яка хотіла спіймати її, втримати за шкірку, нашкодити. Власна магія змусила серце битись швидше та показувала сховок у лісі. Хаврен здалось, що біла тінь — втілення світлого стала людиною, що шлях вказувала. Вона бігла, волаючи від болю, втираючи криваві сльози, чуючи невгамовне ржання коней, метушню в будинку. Втікала від тьми, що хотіла забрати її у проклятий вир з головою, виїсти душу, а магію… Віддати пропащому некроманту. Ті капельки сили, які встигла відновити Хаврен стануть для нього цілющим еліксиром

У ті миті божевілля, заплутаної долі стало байдуже на всіх, тільки травниця не могла зрозуміти: чому вона плаче й чому серце так за Ріваля болить. Озирнулась — назад було далеко, та й тінь вечора забирала з собою в ліс. Дер Нарат бачила вогники ліхтариків охоронців, чула викрики. Її шукали.

Хтось їхав прямо на коні, у величній фігурі вона впізнала Його Величність.

— Хаврен! — відлуння голосу неслось до лісу, а стукіт копит наближався.

Повільно відступила, ховаючись серед дерев. Ліс завжди був прихистком для неї у важки хвилини й миті виснаження. Тут травниця знаходила відраду й магічну енергію, що нитками повзла до її тіла, мов метелики летіли до світла. Вона заволала, коли її плеча торкнулась чужа рука. Птахи, що сиділи на вітках дерев полетіли геть, а Каур вилаявся.

— Тихіше, — прошипів він.

Батько побачив її сльози й зціпив зуби, відкрив вхід до грані й силоміць потягнув травницю за собою. Вона не впиралась. Тремтіла від вечірнього холоду, того, що спітніла поки бігла у невідомість, від виснаження. Каур взяв її на руки, вільною долонею розвіяв темряву й пішов. Попіл та земля шаруділи під ногами. Нарешті він допоміг їй сісти й розпалив вогнище.

Хаврен ледь оговталась від переляку та виснаження, відчуваючи тепло рідної магії. Грань вітала її, як одну з володарок, але надто слабку, щоб стати повноправною, скоріше дівчина запасний варіант на всяк випадок. Відкрила очі, сльози потекли по щоках. Каур зашипів, мов змій й подав їй хустинку, знаючи, що перед виснаженням він безсильний.

— Що там таке трапилось? — спитав, розмістившись поряд. — Ти бігла мов навіжена…

— Тьма.

Голос Хаврен тремтів, як й вона сама.

— У заміському маєтку короля живе тьма, пов’язана з некромантом.

Співбесідник стих. Обійняв її, заспокоюючи. Завжди батько давав якийсь напій з трав, вколисував давніми легендами її свідомість й показував нові магічні трюки. Вона відчула його розгубленість й важке дихання.

— Що ми їм зробили, тату… Вони хочуть наші життя, полюють, гонять пітьмою, наче собаками, забирають все…

Травниця не могла оговтатись. Стогін журби розростався гранню й будоражив простір, змушуючи повітря тремтіти. Декілька поривів вітру здійняли попіл й понесли у невідомість. Каур обіймав її й спостерігав, здавалось, з завмиранням серця.

— Некромант, — сухо мовив він. — Не думав, що Ніколаз до такого опустився.

— Ніколаз?

— Батько короля, — сухо мовив чоловік. — Ми знали одне одного, товаришували.

Знову закрила очі, приходячи до тями, вслуховуючись в беземоційний голос.

— Тоді коли померла твоя мати… Слід вів до його замку, одним словом: коли я заявився там, він не був радим бачити мене, ми ледь не побились, — він перевів дихання, — потім виявилось, що його дружина мертва, як й моя… Тоді… Ніколаз розірвав дружні домовленості й пообіцяв докласти зусиль, щоб я більше не зміг застосовувати свою магію в замку.

Хаврен дивилась в темряву, втирала сльози, змішанні з кров’ю, важко зітхнула, намагаючись осягнути причину настільки великої сварки, щоб Каур втратив контроль над собою й поліз у мордобій.

— Ти ж знаєш про артефакт, який є в замку Ріваля, я можу заходити туди, як звичайна людина, але як маг… Хоч крапелька магії й мисливці за моєю головою дізнаються: живий й знову не даватимуть продиху.