Глава 18

«Ми занадто довго несемо ношу слуг, пора вже володарювати», — слова ніяк не могли покинути думки.

Всього лиш одна фраза чиєїсь бесіди, що в’їлась в мозок. Хаврен не бачила того, хто сказав, адже за щільною тканиною нічого не розгледіти. Просто проходила повз, почула, а далі… Її Лорана покликала, довелось залишити місцину, яка вирувала інтригами. Тепер дівчина знала точно: змовники близько. Надто. Вони ховаються за улесливими личинами, дарують посмішку, а самі в голові прокручують сцену встромляння кинджала у спину.

Королівська лікарка поверталась до спогадів раз за разом, навіть збір весняних трав не допомагав. Ліс, до якого добиралась пішки, а охорона вела коней поряд, спокійний, наче не було вчорашнього нападу. Вони якраз пройшли повз того місця, де все сталось. Природа тиха, лиш сліди на землі та зламане гілля дерев могли сповістити про лиху годину. Ще кров, яку вміло присипали землею, а тіла нападників і їх речі вже давно в таборі, де пролунає заупокійна молитва.

Хаврен не було моторошно повертатись сюди, більше страху на неї наганяли коні. Здається, їздових тварин цих вона ненавидітиме до кінця життя. Батьковий вартовий-шпигун слідував за нею по п’ятах. Травниця навіть вручила йому маленьку лопатку, щоб корінь папороті викопати. Гуто насупився й мовчки прийнявся до роботи, то й діло озираючись: чи якась напасть в кущах не притаїлась. Ліс належав королю, бо знаходився неподалік столиці. Полювати дозволено лиш обраним аристократам, тому часто юні вояки прочісували величезну місцину патрулями, намагаючись знайти порушників закону. Така собі практика й служба. Ріваль залишився у таборі, після вчорашніх пригод він зосередився на турнірі. З неохотою відпустив, як казав усім, нову фаворитку. Охорону посилив, наказав швидко повернутись, хоч й вона прекрасно розуміла: гулятиме у роботі до самого заходу сонця, насолоджуючись природою й можливим відпочинком.

З Альдреном вона вже говорила, але тільки у справах, що стосуються Його Величності. Вчора король до себе покликав графа дер Нарата й вони про щось довго бесідували. Травниця встигла навідатись до бані та повернутись до свого шатра з напіввологим волоссям, коли здалеку побачила дядька. Замучений він повз від намету Ріваля, наче той всю душу його витіпав, заліз у думки. Знала вона й ще: йому довелось нещадно брехати, як і їй. Примарна надія опинитись якнайдалі від королівського двору, коли всі таємниці випливуть назовні, як тіла з-під води, зовсім полетіла у вир з птахами. Хоч й була весна.

Хаврен вимазана землею, сіла біля коренів дерева й важко зітхнула.

— Що мені робити? — прошепотіла задумливо.

Гуро недобре поглянув на неї, наче через відстань почув коливання голосу. Прикрила очі. Душа роздиралась на частини.

«Так… Він мені подобається, але… Я обманюю його. Та й чи буду я останньою? Навіть якщо якимось чудом маля з’явиться у нас?»

Щодо останнього Хаврен мала сумнів. Поки магія її нестабільна, поки життєві сили не відновляться, а ті, хто бажає смерті їй й королю самі не упокояться в сирій та холодній могилі, вона не зможе завагітніти. Його Величність інформацію, яку отримав майстер таємниць на допиті трішки підкорегував, хотів заспокоїти травницю. Тільки в одному він промахнувся… В слабкостях Седріка, що по вуха закохався в Лорану після їхніх вечірніх гулянь по саду. Та вміла розв’язувати язика, підбирати влучні слова, щоб щось вивідати. Ціною справжньої інформації стала вірність, поцілунки та й обіцянка танців. Можливо барон натякав й на близькість, але Лорана не з таких, не кинеться в обійми чоловіка за першим кличем.

«Седрік безжальний до ворогів, суворий до підопічних, але не може встояти перед нею, — думала Хаврен, — чомусь обрав Лорану своєю слабкістю. Подарунки підносить, як аристократці, хоч та титулу позбавлена. Альдрен ніби пропонував допомогти, але отримав палку відмову».

Графиня відала, що подруга приховує своє ймовірне потрапляння у бордель, просто дер Нарат натрапив на неї випадково, коли дівчина вагалась, поневірялась по вулицях міста. Тому й не цурається роботи, не бажає стати панною й носить хустку. Барон розповів, що в коня Хаврен поцілили не випадково, тільки помчався він не в ту сторону на щастя травниці. А поки її виручав король, друга групка найманців билась з солдатами.

Моторошні думки приходили у голову, навіть кусок в горло не ліз, була обідня пора.

«Наяр… Невже він теж змовник? Чому тоді не вбив нас? Мав стільки можливостей, жодною не скористався. Мене змусив ученицею стати… Що він забув тут, у королівському лісі, де навіть магічні рослини не ростуть, тільки звичайні, базові?»

Хаврен ще зранку бачила павутину з життєвої енергії, яка висіла на Його Величності. Її зникла, розчинилась. Почувала себе краще, а від вчорашніх подряпин сліду майже не залишилось. Спала, мов вбита, поряд з Рівалем. Король одразу заснув після довгого цілунку, сповістивши: тепер всі ночі вона ділитиме з ним. Неважливо чи сам він спатиме, чи сидітиме за роботою. Травниця повинна дрімати у його кімнаті, навіть якщо потреби у тілесному спілкуванні зовсім не буде. Це змушувало її божеволіти, зносило дах, як казали деякі викладачі академії. Ріваль ніколи не наказував фавориткам ночувати у королівських покоях день за днем. Лорана випитала у старої служниці, яка пам’ятала Його Величність ще дитиною та жила у маєтку володінь принца, коли ще його дружину не отруїли разом з дитиною… Навіть з нею він не мешкав у одні кімнаті. Надавав перевагу другій частині будинку.

«Отож, хтось на мене полює, — затамувала подих вона, — хто? Мене б перехопили воїни, тільки кінь, хай стукає копитами й далі по лісу живим, а далі?»