Глава 16

— Ми обидва знаємо, Хаврен, ти довго в руках не протримаєш меча, навіть, якщо я від магії відмовлюсь, — прошелестів хриплуватий голос з нотками насмішки, — не будуй ілюзії, не рости на них, як рослина на добриві.

Вона могла тільки зуби зціпити від безвихіддя, аромату лісу, тваринної крові й диму. Втім, Хаврен не відступала, відкинувши страх, шукаючи останні крупиці сили. По тілу проходились сироти. Наяр скривився, вискалив зуби. З тильної сторони долоні дівчини з’явився червоний слід, що вогнем пік.

— Кому кажу: кинь зброю?! — зашипів маг.

Йому навіть не довелось наближатись, щоб ранити. Перші капельки крові обагрили чоботи. Замість сліду — рана. Хаврен заволала, наче залізом її полоснули.

— Не дам підійти до нього, чуєш? Спершу мене вбий, якщо його життя забираєш!

Сльози бриніли в очах. Не зважаючи на поранення, дер Нарат ступила декілька кроків вперед та розставила руки, наче хотіла відгородити непритомного Ріваля від усіх бід світу, будь це стовб вітру, дощ, вбивця, або ж він сам. Темна паніка ранила душу. Лихі думки сковували свідомість.

«Як я зможу жити без нього?»

— Нащо мені твій… — співбесідник насупився, намагаючись підібрати слово, — ти в нього стільки життєвих сил влила, що навіть не знаю ким назвати.

Погляд він перевів на її поранення й хмикнув.

— Хочеш померти від втрати крові?

Травниця не відповідала. Уважно слідкувала за магом, очікуючи підступного виверту. Якщо зовнішньо він не змінився, то внутрішні зміни могли трапитись разів зі сто. Все ж Наяра знала погано, та й чи стоять вони по різну сторону барикад — питання вагоме. Тихий стогін вирвався, наче від серця кусок відщипнули. Хаврен ледь зберегла рівновагу.

— Припини!

Сльози потекли по щоках. Хотілось проклинати сонячний день, погоду, навіяти на світ пітьму, дощ й холод. Травниця задихалась від незвичного, нового відчуття, що звалилось на неї, як сніг на голову, а частина ще потрапила за комірець. Наяр підбіг й вилаявся. Очі засліпило світло від заклинання. Потім, коли прийшла до тями, ледь не закричала від темних очей без зіниць. Маг сталевою хваткою тримав за передпліччя й щось нашіптував незрозумілою мовою. П’янке відчуття пройшлось по тілу, а птахи, чий спів вона чула раніше, полетіли геть. На весняний ліс лягла моторошна тиша. Навіть улюблений кінь Ріваля не видавав ніяких звуків, мов зачарований.

— Прекрасно, — прошипів чоловік, коли побачив залишки слідів від шовкової мотузки на її шиї.

Здійняв рукавичку зубами й торкнувся теплими пальцями. Хаврен затремтіла, збагнула, що опинилась в руках небезпечного мага, який грабував її лабораторію час від часу. Крадій нарешті знайшовся, наче почув всі благання й прохання, наче не зважав на всі способи його пошуків. Той далекий крик у його лісовому сховку, сповнений страху, болю й ненависті. Те море магічних сил, направлених на заклинання пошуку. Травниці хотілось вчепитись йому в горлянку. Вона відала прекрасно: він все знав. Знав, але не відзивався. Ковзав невидимою тінню в її лабораторію, крадучи еліксири зцілення, отрути, мазі. Хоч як вона не намагалась заплутати маркування флаконів, Наяр все одно знаходив необхідне. Іноді дівчина залишалась на ніч у своїй обителі, наповненій запахом сушених трав, чекаючи на гостя. Відтоді у лабораторії стояло ліжко.

— Ти… Ти… — голос тремтів. — Хто ти?

Одного разу маг все ж натрапив на дер Нарат, хоч вона тоді моментально заснула, тільки як відчула коливання енергії від захисного закляття. На ранок не дорахувалась декількох інгредієнтів, десятка еліксирів й двох отрут. Він залишав її у власному божевіллі, як монети на столі, кожного разу, як навідувався. Хоч це відплата, але Хаврен все одно вважала крадіжкою його дії. Тепер Наяр знаходився так близько, що можна відчути приємний аромат кориці та м’яти.

— Ти знаєш, — задумливо мовив чоловік, продовжуючи вивчати її, — той, кого ти знайшла в лісі й вилікувала.

Чоловік взяв до рук її долоню, поморщився. Через мить Хаврен шипіла від болю, а в повітря здійнявся знайомий аромат кровоспинного препарату. Маг, нічого не кажучи, перемотав рану. Потім вже вона побачила, як їй на плечі впало щось тепле. Відмерла, розуміючи: весь цей час він стримував її магією. Дихання пришвидшилось.

Плед на плечах мав проріхи й більше схожий на творіння міфічного павука-людожера. Привид заманював в павутиння мандрівників, чи будь-кого, хто траплявся на його території. Міг гіпнозувати. От тепер Хаврен дивилась на Наяра здивованим поглядом, наче перед нею з’явився герой страшненьких казочок її дитинства. Нитки на плечах білі й зелені.

— Що це? — прохрипіла вона, намагаючись торкнутись до видіння, потім збагнула — нічого не відчуває.

Тепер прийшла черга йому дивуватись.

— Ти… Бачиш? — голос сповнений надії. — Мою магію…

Останні слова він здавлено прошепотів. Намацував флягу на поясі, потім — відпив й глибоко вдихнув. Хаврен оглянула короля, що мирно дрімав серед тогорічного листя й папороті. В обладунках він схожий на примарного воїна з казки про зачарованого відьмою зрадника. Така собі байка про королівського брата, який всі сили кидав на завоювання трону. У химерній реальності він все ж здійснив свою мрію: надягнув корону, що здійняв з мертвої голови брата. Тільки ціна була велика: тисячі життів, зруйнований замок й попіл від магії, смерть принца й принцеси. Їх мати ще була живою, коли проклинала свого вбивцю. Відьма теж мала сили, хоч й руйнівні. Невідомий король й хвилини не правив країною, навіть на дерев’яний стілець з позолотою не сів, як впав непритомним, закований в обладунки, серед мерців й попелу. Іноді Хаврен історія здавалась дійсністю, тільки в ній існували серйозніші причини, аніж просте прокляття-зачарування. Примарна картина переслідувала в снах. Закований в лати воїн, що серед попелу лежить. Чомусь, друга грань здавалась тим світом, що занепав по волі брата-короля.