Глава 15

Тепер гілля дерев не здавалось забавкою, яку можна поламати у два рахунки, якщо рослина молода. Від гострих віток на щоці з’явились подряпини. Хаврен відчувала капельки крові, що розтікались по обличчю. Головна задача — втриматись на коні, не відкусити язика. Зуби зціплювала від страху, коли очі закривала перед черговим кущем, ямою, чи вимитими дощовою водою рівчаками. Серце вискакувало грудей й то одне з найгірших відчуттів, які вона коли-небудь переживала. У голову протискались панічні думки про ймовірну смерть.

«От, понесе тебе коняка у невідомість, — підкидував наляканий розум, — помреш й тебе не знайдуть. Кістки потім лісові тварини по норах порозтаскують».

Але щось всередині вселяло надію, змушувало хапатись за життя, зсудомленими пальцями. Здавалось, що вона вирве кінську гриву чи розірве сідло з грубої шкіри. Після чергового вставання на диби, Хаврен все ж прокусила губу й вилаялась від відчаю. Могла б зістрибнути, але знаючи свою вдачу не наважилась. Нога б застрягла у стремені або пошкодила щось життєво важливе. Тим паче наслідки подібної ситуації їй доводилось спостерігати на лікарській практиці. Доволі невтішні.

— Ч-ш-ш-ш, — згадувала ймовірні варіанти звуків, які б могли заспокоїти коня, — п-р-р-р.

Нічого не допомагало. Черговий промінь надії з’явився у душі, мов сонце, яке визирнуло з-за хмари у похмуру погоду. Стукіт копит. Вершник гнався стрімко, закований в обладунки.

— Тримайтесь! — крикнув він.

Хоч роздивитись їздця травниця не могла, але голос… Тут серед лісу, напівмертвих дерев, бруду та тогорічного листя, мілких трав та папороті, не вірилось.

«Він? Та ні… Це через скакання, шум почула його голос. То хтось другий».

Все ж до думки прийшла ідея: вершник може бути примарою, а вона знаходиться у потойбічному світі. Смерть легка, непомітна й безболісна. Тепер навіки душі мучитись на проклятій тварині. Як й прийшла, так й зникла, коли чоловік вирівняв свого коня з її, намагаючись дотягнутись до повода. Потім вже, вочевидь, зрозумів плачевність ситуації — ремінь висів безкорисним й тільки заважав.

— Хапайся за мене! — наказав, зосередившись й нахилившись в її сторону.

Хаврен закрила очі, затамувала подих, нахилилась, опинившись в сталевій хватці, оповила руками чоловічу шию. Тремтіла, мов водою облита у мороз, задихалась. Його кінь ще деякий час проїхав, сповільнюючи галоп. Її ж нещасна тварина промчалась далі, наче зачарована.

— Задушиш, — мовив чоловічий голос, дещо грубуватий, біля вуха. — Раджу відпустити, якщо тільки не хочеш побачити мене мертвим.

Травниця все ж послухала, не вірячи своїм очам. Його легка посмішка заспокоювала. Дер Нарат ледь землю не цілувала, коли опинилась на перегнилому листі. Рятівник прив’язав свого улюбленця до дерева. Неподалік виднівся струмок, далі — суцільні зарослі папороті й кущі ягід. Частина дерев — мертві, сухі й моторошні, трухляві, з'їдені комахами та непогодою. Інші ж повні життя, порослі мохом, зі свіжим листям, що майоріло приємною для ока зеленню. Божевільні бажання Хаврен стримала, лиш сплюнула на землю слину, змішану з кров’ю. Кинулась до поясу з ліками. З горлянки вирвався крик сповнений відчаю та злості, коли виявилось, що половина баночок загублена. Все ж Хаврен знайшла потрібний еліксир, зняла рукавицю й налила його у долоню, пальцями втираючи у поранену губу.

«Я оберу для вас спокійного коня! — майоріло у думках. — Роздерла б на частини, розібрала на маленькі шматочки конюшого! Хай тільки на очі покажеться!»

Хаврен збагнула, що тремтить й зовсім забула про свого рятувальника. То був зовсім не звичний чоловік. Він підійшов, мов той герой й простягнув хустинку, зацікавлено споглядаючи її. Доторкнувся тканиною до обличчя дівчини.

— Дякую, Ваша Величносте, — прошепотіла травниця. — Якби не ви, — збилась, ковтнула ком в горлі, — все б погано закінчилось…

— Роздерті щоки у порівняні з переломом шиї — квіточки, що ростуть у нас під ногами, — Ріваль продовжив витирати її лице.

— Вибачте, я погана вершниця, та ще ті розбійники, — еліксир неприємно щипав подряпини, яких вона торкалась.

Хаврен потупила погляд. Король вхопив її за долоню, недобре глянув на графиню.

— Хтось ненароком вдарився головою? — тихо мовив. — Необережна?

— Ваша Величносте…

— У твого коня поцілили магічною зброєю, — прошипів Ріваль. — Маленькі такі кульки, наповнені речовиною, яка лякає скакунів, й магічним імпульсом. Не надто розповсюджені вони у нас. То винаходи Валіських майстрів, які ті тримають в таємницях.

Вона слухала, затамовуючи подих. Легкий стогін виривався, коли ліки діяли, обличчя пекло, тіло боліло. Від пережитого голова обертом йшла, а тут ще Ріваль поряд стоїть. Хаврен ледь трималась на ногах.

— Розбійники, — прошепотіла.

— Найманці, — поправив чоловік, підходячи до неї, — називай речі своїми іменами. Не бійся, розберемося. Правда, ніхто окрім мене не помітив, напевно, як ти помчалась у галасі бою, а може вирішили, що просто втікаєш.

— А ви?

— Мені до вподоби спостерігати за своїм придворним лікарем, — Ріваль хмикнув.

Хаврен охнула, коли опинилась в обіймах. Він поцілував її скроню.