Глава 14

Радощі від весняного сонця та пейзажів посіріли наче на її очі хтось наклав напівпрозору пов’язку. Краєвиди не цікаві та й в кареті дівчина їхала, перебираючи у думках останні новини, хоч втікала від них у замку в роботу, приводячи лабораторію до ладу. З Альдреном вона не розмовляла, уникаючи зустрічей, закриваючись в кімнаті, навіть Лорану не підпускала до себе. Подруга стала задумливою, не тримала образ, розуміючи становище Хаврен, беручи близько до серця ситуацію. Вона зникала з Седріком, напевно, іноді поверталась заплаканою, кажучи: «Я дядька бачила. Його жаль, геть посмурнів, ходить сірою примарою. У мене за всіх душа болить». Лиш бачилась з ним на аудієнціях короля, стояла близько й зовсім не дивилась в його сторону, хоч відчувала на собі погляд сповнений болю.

Каур теж постраждав. Звав він у грань на розмову, Хаврен не йшла. Виявилось: батько теж відав про домовленність між родинами. Знав майже одразу й нічого не заподіяв.

«Трясця, — думала про себе дівчина. — Він міг його спалити, проникнути у будинок генерала, віднайти той клятий документ, гори він вогнем пекельним. Міг ще прибити по дорозі Ленарда й Арена до пари…»

Іноді Хаврен здавалось, що вона лиш пішак у грі родичів. Розмінна фігура. Як вона не намагалась збагнути: нащо так довго тягнути з угодою та мовчати? План якийсь зробили? Ще щось намудрили? В голові не вкладались виверти долі, які готували близькі. Спонукав до зустрічей й новий охоронець. Старший чоловік, на вигляд йому десь було сорок п’ять, сірі очі, чуприна, прикрашена сивиною й прожитими роками. Попри свій вік Гуто був повним життя й сили, що молодик позаздрить. Вона зустрічала таких людей на своєму шляху, заздрила їм та боялась.

Гуто, не заважаючи, на свою мудрість зазнавав невдач у намаганні вивести Хаврен до саду. Ще дядьковий камердинер під ногами вертівся: випрошував, ходив за нею по коридорах, навіть за лікті хапав, намагаючись вести за собою, за що й отримав прочуханки від охоронців Седріка. У самої травниці здали нерви й вона жбурнула в обличчя Мато смердючий еліксир, цілячись в чорне волосся, щоб подовше від нього тхнуло. Забавку Хаврен, на своє щастя, провернула в одному з коридорів замку, якомога далі від лабораторії, але не до доброї вдачі Ріваля, неподалік його кабінету. Слуги дотепер оминали смердючу місцину, як й аристократи. Зате Мато з того часу на очі не потикався.

«Можливо то через запах, — думала вона, — а може все ж таки пройнявся моїми погрозами. Ще б так батькового вартового від себе відвадити. З такими родичами вже не страшні усілякі жіночки з шовковими мотузками в руках, які тільки чекають на тебе».

Зелень трави майоріла у вікні, як й Гуто, що їхав на коні неподалік карети. Хаврен фиркнула, натягнула шторку, відвернулась, склавши руки на грудях. Лорана дрімала.

Сьогодні вони приїздять до воєнного табору — однієї з точок для навчання студентів воєнної академії неподалік столиці й лісу. Ріваль, до речі, дорогу проводив у сідлі чорного, з синюватим полиском, коня. Дер Нарат подумки молилась, щоб з ним не трапилась недобра пригода як й на шляху, так й під час полювання. Лісом карети не їздять і їй доведеться подолати свій страх — стати вершницею. Їзда верхи давалась Хаврен важко. Коні цурались її, норовили скинути з себе за першої нагоди. Хоч якось переміщатись вона могла на білосніжному улюбленці, що залишився у конюшнях родового дому. Спокійний й старий Іор, як вона його назвала, доживав свої літа. Іноді вона ділилась, тихцем, з улюбленцем життєвою енергією, благаючи його жити якомога довше. Королівський конюший дав обіцянку: їй оберуть спокійну тварину.

Зі своєю вдачею Хаврен вже скептично дивилась на традиційне весняне полювання, відчуваючи щось недобре й почісуючи старі шрами на руці, які з’явились від невгамовного скакуна, що прокатав її по садах дому, обираючи при цьому непрохідний шлях з гострими, як здавалось, вітками дерев та кущів.

Насупилась й потягнулась до поясу, де носила з собою еліксири першої допомоги, хоч й дві баночки належали до категорій бешкетницьких. Якщо хтось знову буде діставати її, вона кине відкритий флакончик в кривдника й потягнеться магією, щоб скло луснуло. Хаврен сумно всміхнулась, розуміючи: це єдина шкода, яка вона може заподіяти Альдрену. Більше зробити — руки не підіймуться. Яким би дядько не був, вона все одно любить його. А ще Літа не простить лиха, яке трапиться з її коханим графом. Знаючи її, Хаврен стовідсотково виграла б суперечку, бо вдовиця б продала свій будинок, все майно, залишилась з нічим ради помсти. Все банально й передбачувано: відьма, яка прокляне, дотягнеться своїми темними силами, як кальмар мацаками. За подібне замовник разом з відьмою голову інквізиторам віддавали.

Її ще насторожував Ріваль. З ним наодинці Хаврен не залишалась, готувала ліки у чиїсь присутності. Танет іноді заходив за еліксирами. Король близько до себе не підпускав після тієї ночі. Говорив тільки на теми здоров’я й натяків ніяких Хаврен не вловлювала. Він навіть не зреагував смердючий коридор, наче одразу пробачив й очі закрив на її імпульсивний вчинок. Чомусь саме поведінка вар Каррейта добивала графиню найсильніше, різала по серцю і плоті тупим, іржавим ножем, випікала розжареним залізом на тілі силуети. Закохатись не встигла, але їй подобалось доглядати за королем, всупереч його складному характеру. Все ж чоловіком він був статним, красивим й бажаним.

Вона прикрила очі, потопаючи у роздумах, трясці карети й задрімала.

***

Табір навчальний, але умови створені у ньому близькі до реальних. Хаврен йшла у колоні гостей, котрі прямували до шатер з дорогих тканин слідом за провідниками. Воїни, учні вишикувались у шеренги, всі напоготові: в блискучих обладунках зі стягами підрозділів до яких відносились.