Глава 13

Волосся ще вологе. Ріваль дозволив Хаврен скористуватись його особистою купальнею, хоч й сам швидко привів себе до ладу з першим промінням сонця й помчався у справах королівства за стіни замку. Вона ж залишилась одною і як Лорана не намагалась дізнатись подробиці ночі, не говорила, перебуваючи у глибоких роздумах.

«Він мене звабив, так… — думала травниця, ще відчуваючи на щоці торкання королівських губ, — він не маг, але зачарував. Спутав думки, змусив тремтіти від торкань і цілунків».

Хаврен почервоніла, згадуючи вчорашній вечір. Вечеря, танок неподалік каміну, слова Ріваля, які лунали музикою. Кожен знав чим все скінчиться, й хоч вибір був, але хто на нього зважав?

«Наче не використав проти мене ніяких еліксирів… Чому тоді втратила голову?» — чергове питання майнуло у думках, шукаючи відповідь.

Ранкова прохолода розслаблювала. На траві ще виднілась роса. Сад прекрасний, пустий й тихий. Тільки спів пташок, обережні кроки дівчат. Лорана ображено сопіла за спиною Хаврен.

— Якщо ти знову пожартуєш про вивчення королівської анатомії, — пробубніла травниця, згадуючи почуття гумору подруги, — я втоплю тебе в фонтані й скажу: так було!

Вона поглянула воду, що переливалась з однієї чашу білого каменю на іншу. Водограй широкий та великий, тут якраз можна скупатись, якщо забути етикет та втратити здоровий глузд, вода, напевно, льодяна. Хаврен обережно пройшла по доріжці, прямуючи до трояндової галявини, там далі — озерце, де плавають дзеркальні коропи.

— Все одно король наказав слугам тримати язика за зубами й сповістив: ти спала у кімнаті його покійної матері, — служниця вирівнялась, підібравши спідницю сукні.

— Звідки ти знаєш?

— Седрік проколовся. Танет нас знайшов, коли гуляли, от передав новину напевно.

— І яка плата за інформацію? — Хаврен хитро всміхнулась. — Я тебе знаю, нема чого очі ховати.

— Один поцілунок у щоку, — тихо мовила подруга зупинившись. — Всього лиш.

— Барон продешевив, — травниця насупилась. — Або хтось добре торгується.

— Про розслідування мовчав, наче язика йому відрізали, — прошепотіла Лорана, підставляючи обличчя сонячному промінню. — Його Величність?

— Не знаю, що з цього буде, — пробуркотіла Хаврен, йдучи, — не питай. Можливо я просто чергова дама в його колекції.

Думки похмурі. Магія ночі й вечора потихеньку спадала з кожним кроком та сонцем. Травниця скинула туфельки з м’якої шкіри, пройшлась босоніж по росі, приходячи до тями. Ріваль не був першим чоловіком в її житті, але на серці смуток, що прийшов після радощів.

Графиня й справді гадки не мала про майбутнє. За швидким сніданком король не славився багатослівністю, навіть натяку не дав про наступні зустрічі. Рукавичку не повернув, хоча й Хаврен чудово запам’ятала його злість, коли чоловік дізнався про долю другої. Обіцяв знайти крадія. На цьому все. Фавориткою не назвав, а беручи до уваги славу останньої — може до кращого.

Коли вона на лежала його плечі, зазираючи у вічі, тихцем спитала про долю дер Дален. Відповідь — скривлена гримаса. Ріваль підозрював ту у всіх бідах світу й недобре відзивався про жінку.

«Не я обирав її для себе, — у думках пролунав сердитий голос, — змію під личиною голуба мені підсунули».

Хаврен відійшла від Лорани, котра задивилась на кущі троянд. Охоронці знаходились неподалік, тримали відстань, коли подруги вели бесіду, але готові ринутись в танок бою. Вона стиснула у долоні амулет Наяра, котрий хоч не носила на шиї, але при собі тримала. Річ неоціненна: через власника й унікальна. У світі мало артефактів, які б тьму могли бачити. Тьма — темнота, чорні закляття, прокляття, як тільки їх не називають. Смертоносну ауру бачать маги, деякі відчувають. Травниця ще заслабка для визначення матерії подібних проклять, ба навіть, якби запас сил владнався, нічого заподіяти вона б не змогла. Вона не досвідчений Каур чи Наяр. Її таланту недостатньо, він на таке не годиться.

Амулет-артефакт пальці стиснули міцніше, коли згадала про його творця. Передчуття навіювало тривогу й паніку, внутрішній голос наче говорив: «Не смій загубити. Носи з собою, бо трапиться біда». Хаврен лиш подумала, що неприємності вже спіткали багатостраждальну голову у напівпустому коридорі.

Вона згадала, як Ріваль цілував шию й почервоніла. Сховала, щоб не зронити в траву подарунок. Спів пташок занурював у спокійний стан. Травниця йшла, вивчаючи лабіринти саду. У столичному замку він чудернацький. Дерева прикрашали похмурі стіни, ніби хотіли сховати та захистити кожного, хто ходить під їх гіллям, мов, будь тільки біля нас, туди не ходи, там небезпека.

Небезпеку графиня іноді відчувала. Чого вартувала тільки ніч з королем. Його кімнати як й раніше незатишні, самою спати вона б там не змогла. Настільки щось лякало, навіювало страх, випивало життєві сили. Хаврен навіть думала про прокляті предмети, пильно вивчаючи меблі та речі. Вчора Його Величність показував свою колекцію рідких манускриптів та книг, обіцяв деякі дати прочитати, але як вона не вдивлялась в мармурову підлогу, стіни, бажаючи знайти там хоч маленький натяк на ілюзію — все марно.

В голові всі думки перемішались, а спогади манули повільним струмком, коли дер Нарат сіла на лаву неподалік озера. Лорана стояла на містку, споглядаючи на риб, думаючи про щось своє. Тільки Хаврен почала розплутувати клубочок подій, як її потривожили.