Глава 9

— Я б не став довіряти сімейству дер Кляйфів, — прошепотів Альдрен, вдивляючись у вічі Хаврен.

У покоях матері Ріваля, не дивлячись на роботу слуг, ще деінде був пил, всього було достатньо, щоб зупинитись на декілька ночей. Нести варту за королівське життя, мов той воїн, що стояв у коридорах. Тільки у нього меч в руках й обладунки на тілі, а в неї зброя — знання. Було ще холодно, камін хоч й горів, але зігріти кімнату з високими стелями той не міг. Хаврен куталась в зелений плащ, у кольори свого роду, єдину відмінність придворних аристократів, які носять переважно чорні одежі, але теплі накидки беруть відповідно до своїх гербів.

Вони підійшли до вікна, де панувала чорнильна ніч. Вітражі змінювались прозорим склом, яке відкривало вид на нічне небо та повний місяць.

— Я думаю, що вони якось замішані у смерті твоєї матері, — прошепотів біля вуха дядько, — Каур згоден зі мною.

Травниця зітхнула, відчуваючи, що сьогоднішній день меншої мірою вже звів її з розуму й залишив по собі присмак вина, меду й гірких ліків від Волькана. Вона б втопилась у річці з них, лиш би не відчувати головний біль, не морщитись, не боятись за своє життя й близьких, не відчувати ту химерну атмосферу кімнат Його Величності. До речі, у покоях його матері такого не було, хоч їх відділяла стіна, вузенький, потаємний коридор. Про відчуття вона сповістила як й королю, так й барону, що став її живим щитом захисту від Ріваля. Говорила з неохотою, знизуючи плечима.

— Я вважала їх за нормальних, — тихо мовила Хаврен, торкаючись прохолодного скла, — й гадала чи видаси мене заміж за Арена.

— Краще вже той твій горе-травник, — фиркнув чоловік, знову нахиляючись до її вуха. — Ленард натякав на змову, Хаврен… Не так, як той, хто знає плітки про неї, а її учасник. Думаю, на наші голови багатостраждальні впали нові проблеми. Ми опинились між двох вогнів.

Вона закусила губу. Хотілось кричати, щоб відчути полегшення. Прикрила очі. Звісно ж Альдрен вже знав про підозру Його Величності, про погрози й неприємну розмову, яка відбулась днем. Вважати: після такого їй працювалось легко — стати дурнем останнім. Її вчили працювати в важких умовах, але у пунктах програми Аліревської академії магія відсутня, як й виснаження після неї. Все, що застосовувала Хаврен — нажите власним досвідом, прочитане у книгах, або розповіді Волькана чи Каура, і… Одного мага.

Вона ледь не зізналась королю: єдина змова, яка є у її житті — спілкування з магом, якого багато хто вважає відступником. Інквізитори полюють за ним, а королівство, де Наяр служив придворним магом, об’явило його мертвим й відступником. Травниця готова щиро розсміятись в обличчя, тому, хто повірить в цю легенду.

Вони зустрілись випадково. Літом, коли дівчину Волькан відправив у ліс за травами. Дощ змусив її знайти прихисток біля старого дуба, де вона й зустріла змученого й пораненого Наяра, який ледь дихав. Чоловік виглядав зовсім погано, тремтів, як й вона від холоду. Вода й ліки, що Хаврен завжди носила з собою — невеличкий порятунок. Він відмовлявся наближатись до Аліру, навіть декілька кроків ступити у його напрямку. Тоді їй довелось бігти під літнім дощем, поривами вітру до оселі наставника, залишати кошичок з травами, брати запас їжі, води, еліксирів. Хаврен наважилась поцупити одежу зі шафки Старого Пугача, радіючи, що клопоти з випускниками у цьому році змусили його сидіти в академії більше часу, аніж завжди.

Знаходячись біля дядька, вона чудово пам’ятала, як хвилювалась за невідомого з сивим волоссям та ошатною бородою. Зелений погляд наче стояв перед очима, показував шлях. Вона сама ледь не захворіла, поки його знайшла. Коли ж Хаврен зрозуміла з ким має справу було пізно. Вона встигла прив’язатись, прикипіти, мов те дівчисько до мандрівничого барда, що завжди розповідає цікаві історії та співає балади. Між ними нічого не було й не могло бути. Кожної ночі вона втікала з дому Волькана, блукала по лісу, намагаючись знайти те дерево, а потім — печеру, яка ховалась за тоненьким струмком. Можливо то оселя лісового жителя, але вона не зустрічала дикого звіра на своєму шляху.

Страх, що її спіймає інквізиція й змусить знову просидіти на даху башти серед спеки, холоду чи дощу сам по собі зникав, тільки світлячки його магії з’являлись біля неї й вели за собою.

Наяр отримував їжу, ліки, одяг й навіть деякі книги. Ліс — його тимчасова оселя, де він переховувався від переслідувачів. Вона не хотіла від нього грошей чи прикрас, які він пропонував їй, хоч й силоміць вручив Хаврен амулет під час їх останньої зустрічі. Вона бажала нових знань. Маг розплатився, обіцяв навчити розкривати ілюзії. Згодом вона дізналась: його обличчя не справжнє, він носить чужу личину. Обіцянку так й не виконав.

Каур знав про його існування, навіть хотів зустрітись, намагався шукати сліди Наяра в другій грані світу. Хаврен дотепер не розповіла батькові про знайомство, що трапилось з нею однієї літньої днини. То була її маленька таємниця й біль. Наяр опанував портальну магію й мав змогу опинитись у будь-де, тільки застосувавши сили. Її ж батько, як й вона, не мали змоги створювати портали, тільки користуватись іншою гранню — холодною, усіяною попелом реальністю, де лиш їх власна магія була ліхтариком серед темряви. Єдина перевага другого виміру, як ще його Каур називав, незліченний резерв енергії, як й для нього, так й для доньки.

Хаврен затремтіла. Думки про змову, де головна ціль — королівське життя, не давали спокою досі. Алььдрен ходив по кімнаті у роздумах, вона ж сіла на край великого ліжка, над яким висів темно-золотий балдахін.