Глава 8

— Змові?
Хаврен уважніше поглянула на короля. Всередині неприємно тьохнуло серце. Тіло затремтіло, зрадницьки пересохло горло, що аж захотілось у Ріваля відібрати кубок, що той поставив на тумбу біля ліжка. Хворобливий володар відкинув покривало й підвівся, сів напроти.
— От тільки не потрібно робити з себе дурепу, — прошелестів його голос погрозливо, — я знайду способи розв’язати тобі язика.

Графиня поморщилась, спробувала відійти, та чоловік тримав металевим хватом її п’ясток. Вона аж крикнула від болю, коли спробувала звільнитись. Все марно. Навіть у своєму стані він був міцніше її, магію використати вона права не мала, та й що казати, коли залишилась капля сил. У темних очах чоловіка не розібрати емоцій.
— Я знаю, як змусити магів страждати, — нахилився король до її вуха, — як змусити брехливих травниць розповісти всі свої таємниці, які вона пам’ятає навіть з дитинства.
На його велику вдачу, ніхто не зайшов у покої по якихось справах, поділись й воїни. Хаврен здалось, що світ навколо неї й монарха вимер, згинув. Запах трав тепер був задушливим. Вона жаліла про збережене життя майбутнього мучителя, про те, що не взяла з собою у замок декілька флаконів миттєвої отрути, стала безсильною.
— На що ви натякаєте? — мовила сухо, потупивши погляд.
— Не думаю, що графу сподобається один цікавенький артефакт, від якого навіть погано магам стає.
Ріваль хижо посміхнувся. Він провів долонею по її щоці та легенько схопив за підборіддя, змушуючи Хаврен дивитись йому в очі. П’ясток він відпустив, тут же розмістив долоню на талії дівчини.
— Це нерозумна близькість, — голос її тремтів. — Етикет…

Король розсміявся. Вона відчувала його подих, що торкався щоки.
— Тобі на нього не байдуже, коли життя дорогих тобі людей висить на волосині?
— Я справді нічого не знаю про змову, — прочистила горло вона, дивлячись на нього, — всі мої дії добровільні, а ваша підозра не логічна…
— Ти ще мені розкажи про науку, — перебив він її, — я змушу тебе спостерігати за їх муками. Кристал буде повільно випивати життя. Капля за каплею.
Він постукав пальцями по її вилиці.
— Кап-кап-кап. Альдрен дер Нарат вже мертвий, а ти закована у кайдани й змоги відвести погляду немає.
Хаврен закусила губу, стримуючись. Руки стиснулись в кулаки.
— О, якщо наш любий придворний лікар вчинить нерозумно, тоді без слідства я вам влаштую побачення зі смертю.

Вона не стала казати, що після такого він сам не довго проживе. Ріваль у ті хвилини був їй огидним. То вже не був той король, суворий у своїй владі, справедливий, як його описували народу. Він монстр у її очах. Руки сковані невидимими обставинами, що не давали змоги захиститись. В уяві з’явилась картина сну, який переслідував її декілька разів на рік, приблизно в один й то й же час. Альдрен там лежав мертвим, обіймаючи Літу, а Лорана стогнала від болю. Білий кристал, що знаходився неподалік, ледь-ледь світився. Розпачливий крик близьких пронісся у голові, як і їх слова.
«Не знаю, коли знайду собі чоловіка, — безтурботний голос Лорани, що ніжилась під сонячним промінням, — але я хочу справді покохати».
Хаврен затремтіла. Дихала важко, наче задихалась.

«Після помсти ми заживемо краще, — казав дядько, як завжди, дивлячись на портрет вбитої сестри. — Така страва подається холодною. Після неї навіть вода стає смачнішою, а барви життя яскравішими».
— Дарма згаяла життєву енергію, — прошипіла дівчина, — краще б допомогла тому, хто справді на це заслуговує.
— Хтозна ваші змовницькі плани, — хмикнув чоловік, — спочатку добрими прикидаємось, а потім серед ночі у кімнату намагаємось пробратись зі зброєю в руках.
— Ідея не лікувати вас вже не здається божевільною, — Хаврен зітхнула, — якщо помремо, то одразу вдвох. Життя чудовиська, що полюбляє тортури за допомогою архону за моє — добра плата.
У ній наростала лють й страх. Побороти вияв першої вона не могла, другий ще можна відкинути, якщо потрібно. Мимовільно згадались залишки тих, хто побував поблизу кристалу молочного кольору, що має змогу витягувати життєві сили у звичайних людей, у магів — енергію спершу. На неї при одній лиш назві находило відчуття паніки та задушливої спеки, бо колись травниця мала змогу перебувати біля вогнища небезпеки. Нині використання архону заборонене, як і його видобуток.
 — Красуня й чудовисько, — глузливо мовив король, пропускаючи крізь вуха образу, — а хтось може й померти окрім нас.
— Досить, — прошипіла вона, — іноді у хворих гарячкою бувають галюцинації. Тоді всяке може здатись. Я вперше чую про якусь там змову, а якби й раніше дізналась, давно б вже повідомила.
— Колишній придворний лікар знайдений неподалік столиці, — прошепотів він на вухо, — не скажу, що глибока рана на шиї додає йому життя, але він зрадник.

Його торкання були неприємними поколюваннями, що змушували насупитись від легенького дискомфорту. Графиня дер Нарат хотіла якнайскоріше відсторонитись від Ріваля, навіть з’явились думки втекти з замку, прихопити разом з собою близьких. Вони дивились одне одному в очі.
— Ваша Величносте, — Седрік, що підкрався, мов тінь, тихо й непомітно, прочистив горло, — я вже вам повідомляв, що дер Нарати не мають злих задумів проти вас.
Нарешті її відпустили. Монарх з неохотою відсторонився, спопеляв поглядом барона.
— Я повинен переконатись, — зло сказав він й плеснув у долоні. — Ти все зіпсував!
— Порятунок життя, — барон поморщився, — використання магії, за яку доведеться мати справи з інквізиторами, відсутність сил, бажання лікувати, коли самій потрібна допомога…
— Скажи це нічному гостю, — Ріваль подався вперед й вискалив зуби, мов божевільний.
— Я впевнений, Ваша Величносте, що графиня для його господарів тепер як кістка в горлі.
Хаврен хотіла було піти, податись куди очі бачать. Седрік був незворушним, притримав її за ліктя. Врешті решт, вона витерла декілька сльозинок, що зібрались у кутику очей, похитала головою.
— Завжди говорив: треба мати міру, — барон простягнув їй хустинку. — Залякаєш всіх дівок в замку, навіть служниці будуть боятись пил протирати у покоях.
Головний шпигун Ланверії цокнув язиком та недобре глянув на короля.
— От хто тепер тебе, Рівалю, буде лікувати? Я? Мені її сукня не додасть знання у медицині.
— Ми з тобою друзі, Седріку, — неголосно мовив Його Величність, — але іноді ти забуваєшся.
— І правильно роблю!