Глава 5

Відкривши очі, Хаврен винирнула з полону темряви. Відчувала слабкість. У думках наче хтось туману напустив.

— Води, — прохрипіла дівчина.

Через хвилину їй простягнули кубок, потім вже прийшло усвідомлення останніх подій. Руки тремтіли, тіло слухалось погано.

— Два дні, — сухо мовила Лорана.

Хаврен підвелась, перечекала поки пройде запаморочення. Служниця сіла на краю ліжка й стурбовано поглянула на подругу. На її обличчі — полегшення та радість.

— Два дні, — травниця закашлялась, — ще легко відбулась.

— Чула б ти вищу мову свого батька, я аж заслухалась, — саркастично сказала вона, склавши руки на грудях, — така вимова пречудова, а які слова…

Вищою мовою називали лайку. Це звичка провінційних вельмож, що потрапивши в аристократичне суспільство, викреслюють певні словосполучення, вважаючи: їх образ і мовлення набуде особливої чарівності. Лорана це ж робила через пустотливий характер. Лайка ж мала похідну з древніх мов та країни, якої більше не існує. Колись то була квітуча щастям імперія — нині руїни, які лиш збереглися на сторінках історій та поодинокими представниками народу. Кров їх змішалась з поріддям простаків. На відміну від аристократів, у вітках родових дерев можна знайти видатних постатей, які змінили світ до кращого.

— І він тут був? — зітхнула Хаврен. — Ой, мені потім дістанеться на горіхи…

— Угу, — співбесідниця вказала на столик, де лежав лист і декілька баночок, — взагалі весело: Альдрен, що бігає туди-сюди між покоями короля й твоїми, генеральський синок, що сидів біля ліжка й чекав поки ти прокинешся.

— Серйозно? — травниця навіть охнула. — Арен?

— З таким траурним виразом обличчя, наче ми тебе втрачаємо, ледь стрималась, щоб не вдарити його віником чи ще чимось, — буркнула Лорана, — а ще камердинер короля заходив, дізнавався про тебе, майстер над таємницями не забув заглянути… Одним словом: якби не посилена охорона, то тут би пів замку зібралось, на пару з інквізиторами.

Хаврен скривилась, коли почула про останніх. Це було гірше за всі болі, що існують у світі. Вона не виносила інквізиторів, хоч не була відьмою чи порушницею правил. Мала досвід перебування в одній з башт, що належали їм, а потім ледь прийшла в себе після таких прекрасних відвідин.

— Біда, — прошепотіла графиня й задумалась.

Голова боліла, перед очами ще з’являлись темні плями, сповіщаючи про безсилля. Вона ж прочитала лист від Каура, де той писав про наявність артефакту у королівському замку. Досить сильного, такого, що може викрити його, тому визначив межу для зустрічей — сад. Ще він зазначав про покарання для Хаврен, натякав на можливе прокляття короля, якщо той залишиться в живих, а його дочка ні.

— Як завжди, у своїх манерах, — мовила вона, коли дочитала до кінця записку.

Потім — приймання ліків, спроба ходити, прийти до тями.

— Як Його Величність?

— Альдрен казав, що той лежить в ліжку, — служниця потупила погляд, — придворного лікаря не знайшли в замку, кликали звичайних, але йому не стало легше.

Хаврен важко зітхнула й поглянула в дзеркало, де була блідою тінню з колами під очима. Темні коси потребували догляду, ще хотілось скоріше прийти до тями й прийняти теплу ванну.

— Мені треба поїсти, — задумливо проговорила травниця, — потім, будь добра обрати для мене плаття.

— Хаврен, — прошипіла Лорана, тут же підійшла до подруги, зазирнувши у вічі, — ти тільки прокинулась… Каур наказував нікуди тебе не пускати!

— Я дарма згаяла сили? — склала руки на грудях графиня. — Він повинен вижити!

Вона не стала пояснювати нюанси, знаючи, що може собі цим тільки нашкодити. Після обміну життєвою енергією, між нею й Рівалем утворився зв’язок. Якщо він помре — тоді непереливки будуть й у Хаврен, інквізиторський орден виявиться найменшою проблемою на її шляху.

Коли вона готова була до виходу, з’явився Арен. Він стурбовано поглянув на Хаврен, що одягала рукавички на тремтячі руки.

— Графине, — сказав посміхаючись, — я радий вашому одужанню!

Легкий манерний уклін, вона відповіла тим же, потім — покрокувала до дверей, не бажаючи затримуватись й передбачаючи важкий шлях до опочивальні короля. Лорана слідувала за нею, а генеральський син вирішив супроводжувати дівчину, подавши лікоть. Аристократи й слуги, які зустрічались по дорозі споглядали на пару з цікавістю. Дехто — намагався підійти, але Арен нагороджував їх лютим поглядом, від якого бажаючі різко зупинялись й згадували про термінові справи, особливо, коли віконт вільну руку клав на руків’я меча. Хаврен ще кашляла час від часу, йшла повільно, ледь тримаючись на ногах.

«Нічого, — заспокоювала себе. — Таке зі мною не вперше, траплялось гірше. Й не востаннє буду втрачати сили».

— У вас досить незвична магія, — говорив він тихо, — зцілення?

— Так, — сухо відповідала травниця, — досить нестабільна.

Лорана випадково вдарила віконта, застивши у комічній позі.

— Вибачте, — служниця розпачливо розвела руками, — я ледь не спіткнулась.

Арен глянув на неї з-під лоба, незадоволено, але змовчав, повертаючись до Хаврен, що міцно тримала його за лікоть. Дер Нарат стримувала посмішку, бо бачила вогники в очах подруги, вочевидь, легенький удар — найменше нещастя, яке спіткає генеральського сина.