Глава 3

Вона не бачила дядька аж до вечері, а коли ввійшла в залу, зітхнула з полегшенням. Альдрен мило бесідував з жінкою, що погляду з нього не зводила, наче була зачарована його персоною.

— Марно старається, — шепнула Лорана за спиною, — ми то знаємо до якої вдовиці він ходить в гості.

Що не кажи, але королівське покарання розв’язало руки в деякому сенсі, з династії пішла гордовитість, що змінилась траурною простотою. Дер Нарати жили в тиші й спокої, передавали завищені податі, з’являтись у столиці чи інших резиденціях де перебував король — заборонено. Ще була варта з десяти воїнів, що змінялись кожних пів року. Така собі в’язниця у рідних землях, наче й у немилості, а може у щасті. Та тепер Ріваль вар Каррейт вирішив передивитись рішення давньої справи.

— Він не покине свою Літу, — прошепотіла Хаврен, відходячи у сторону, вдаючи, що їй потрібна допомога служниці. — Навіть якщо ця баронеса на себе всі скарби світу одягне.

Співбесідниці Альдрена на вигляд було під тридцять. Її світле волосся зібране у витончену зачіску, а сукня по останній моді столиці була скромною та темно-синьою. Дядько носив простий чорний камзол, де вже красувалась повернена відзнака роду. Дівчина просвітліла, помітивши відблиск дорогоцінного каміння, те, як, вічно сумний чоловік повеселів, наче з його плечей звалилась гора. Альдрен дер Нарат був високим, худим і змарнілим, обличчя його чи то прикрашали, чи то навпаки — робили потворним декілька шрамів на лівій щоці, наче хтось навмисне лезом порізав шкіру. Скільки Хаврен намагалась вивідати причини їх появи… Все ніяк не мала успіху, а дядько казав, що все пов’язано зі смертю її матері й неодмінно, вони разом з Кауром дадуть перцю кривдникам, які живі й виховують нащадків.

Ще травниця підгледіла у листах: до давньої історії причетний королівський рід. Передчуття тарабанило у скроні, а страх засів далеко у горлі, здавлюючи, перешкоджаючи диханню. Хаврен прикрила очі, щоб прийти до тями.

— Ця, напевно, теж вдовиця, — мовила тихо служниця, — я потім в інших спитаю, але готова побитись об заклад… Літа хоч добросовісна.

— Угу, — прошепотіла графиня, прочистивши горло, — не люблю таких от баронес, що без чоловіків залишилось у молодому віці. Ще коли вчилась на другому курсі, то ходила байка серед студентів про жінку, що частувала своїх коханців грибами. Двох за рік похоронила, на третьому спіймали.

— Як? — Лорана погляду не зводила з баронеси.

— А вона його кинджалом приголубила, — пробубоніла травниця.

— Чого?

— Грибочки не хотів їсти, — відповіла неголосно натягнувши посмішку, син генерала прямував в їх сторону.

Здавлений смішок за спиною, Лорана відвернулась.

— Радий вас вітати, — прошелестів голос Арена. — Вибачте, що так пізно.

Вважався її другом, а може й так його Хаврен сприймала, не помічаючи знаків уваги, що він дарував. Так, дер Кляйф був галантним, завжди ввічливим у спілкуванні й любив настої трав, які дівчина готувала власноруч, як компонент ліків. Йому подобалось сидіти за чашею з настоєм в її лабораторії, коли Хаврен працювала. Ще їй вдалось підслухати від воїнів генеральського сина: граф не дарма приїздив у землі дер Наратів, підбирав час коли спадкоємиця поверталась на канікули. Вона привіталась ввічливим поклоном.

— Я піду, — мовила за спиною служниця, — вийшов герольд, скоро й король з’явиться.

Попрощавшись, Лорана швидко зникла у коридорі, а Хаврен прийняла руку Арена, що запросив до столу. Тронний зал просторий, з великими різноколірними вітражами. На стінах висіли гобелени, що зображали сцени бою, також стяги з гербом королівства. Тут розмістили для вечері круглі столи, біля яких вже зібрались одягнені в темні одежі аристократи. Лиш фаворитка Його Величності носила білу сукню, виділяючи свій статус від інших. Кремезний трон здвигався у кінці залу, до нього вела доріжка, яку часто прибирали слуги у вільні від приймання хвилини. Травниця дивувалась кількості невеличких столів, що вміщували до десяти персон, накритих золотими скатертинами. Узори від магічних світильників падали на стіни й на мармур підлоги. Вона могла відчувати магічну енергію, що жевріла у майстерних клітках з золота, бачила в’язь заклять, вражалась силою артефактора, який створив красу. За вікном була злива. На вечір небо затягнули сірі хмари, а далекі відгуки грому ще лунали подумки, як й коливання вітерцю, що приємно лоскотали лице, коли вона вийшла на терасу.

Хаврен намагалась стримувати хвилювання спогадами, виходило так собі, хоч й долоні були спітнілими, а страх, що вона зганьбить родину, горів у душі масляною лампою й тільки вона вирішувала підливати горюче чи ні. Графиня хвилювалась, не хотіла дядьку зашкодити, що вочевидь, насолоджувався вечором.

— Як вам замок? — почав Арен стримано.

— Красивий, — відповіла вона, схиляючи голову до чергових аристократів у знак вітання.

Все ж дійти до столу, де на них чекав генерал з Альдреном не встигли. Герольд сповістив про вихід Його Величності, і, слідом за всіма, Хаврен вклонилась. Король зайняв місце центрального столу, де сиділа жінка у білій сукні. Чомусь він її ігнорував й жестом дозволив вечері початись. Арен взяв травницю під руку й швидким кроком підвів її до близьких й допоміг розміститись.

Мелодія скрипок залунала: легка та непримушена. Слуги почали виносити страви. Одне місце, згідно з традиціями, за їх столом мало бути вільним для короля, що може приєднатись до компанії своїх підлеглих. Хаврен подумки зітхнула з полегшенням, коли виявилось, що вони будуть сидіти невеличкою компанією: генеральська родина й дер Нарати. Ще та вдовиця хотіла зайняти місце біля її дядечка, але незнайомку в останній момент перехопила якась жінка, що ввічливо запросила до вечері. Вочевидь, мало хто радів появі нових конкурентів при дворі короля.