I

Індонезія, 2015 рік

Міжнародний аеропорт Сукарно-Хатта

— Селамат пагі, пак[1] Янг!

Серед натовпу невисоких дивакуватих голів Александр побачив худорляву та маленьку руку, що неоковирно махала йому, показуючи у бік виходу. Обидва чоловіка опинились поряд вже за п’ять секунд. Худорлявий, оцінивши авторитет білошкірого та біловолосого гостя за звичаєм притиснув шию до плечей і послужливо розтягнув губи. Вийшло щось на кшталт посмішки. Александр, у свою чергу, посміхався на усі тридцять два, також за звичаєм. Хоч на його батьківщині традиційно не поважали американських традицій, щира посмішка чоловіка була точною копією голівудських стандартів.

Товстий і тонкий мовчки йшли до автомобіля. Сонце тільки-но піднялося, та повітря було точно як у духовці китайського шефа  — розпечене й страшенно вологе. Поки йшли індонезієць у різнокольоровій сорочці поглядав на Александра якось знизу, і з кожним поглядом його шия дужче вминалась у тулуб. «Бідолага», —думав чоловік про маленьку людинку в кольоровому, розуміючи, що тримати хребта в такому стані мабуть дуже боляче.

—Чорна? — добродушно усміхнувся Александр побачивши перед собою блискучий Рендж Ровер . Він знав, що чоловічок його не розумів, та все ж пожартував із ще більшою добротою. —Любите, щоб тепліше було?

Мужчинка відкрив передні пасажирські дверцята, з машини вирвався крижаний подих.

— Хотел! Я, я, хотел, — пригинаючись вже майже до поясу мовив чоловічок індо-англійською.

— До готелю? Чудово! — радісно відповів іноземець.

В машині він подумав: «Дуже дивний народець, ці остров’яни. Зустрічати лікаря для президента країни з одним лише водієм!»

***

— Хоу, хоу, друже!

В розкішному холі двоє міцно стиснули руки один одному та обійнялися.

— Ми не бачилися скільки,  двадцять? Ні, двадцять п’ять?...

— Ну, люди стільки не живуть! — Александр був усміхнений і щасливий бачити друга.

— Довго летів? Жарко? Вибач, що не зміг зустріти тебе, розумієш, тут такі справи… А ці, індонезійці, вони такі, не звертай увагу, особливо, якщо … А ти ж нормально заселився? Ще не їв? Тебе вже чекають. Слухай, справа не дуже звичайна…Я так тобі телефоном сказав, що то рак, та там вони ще іншим цікавляться… Може кави?...

— Миколо, чекай, — Янг тверезо і радісно обірвав сумбур співрозмовника. — Про інше поговоримо, обов’язково, не швиди, пішли на твою каву, ми ж в країні кави!

Микола Кришталь та Александр Янг на початку розквіту своїх кар’єр разом працювали у Зоряному містечку, колись супертаємному військовому об’єкті СРСР з підготовки космонавтів. Велика площа з науковими майданчиками, дослідницькими лабораторіями та надсучасним обладнанням не була помічена на мапах, не було містечка і на дорожніх вказівниках. Туди не їздили автобуси, населення було ізольовано від Москви військовими пропускними пунктами та режимом перебування.

Обидва чоловіка народились задовго до початку Другої Світової. Обидва фізики-ядерники, відмінники, ударники соціалізму у минулому, обоє професори та полковники. Багато днів, іспитів, надій та розчарувань пов’язувало цих людей. Втім, разюча відмінність поставала між цими старезними чолов’ягами.

— Я, Коль, продивився президента одразу після твого першого дзвінка ще місяць тому, — Александр сьорбнув темний густий напій. Виглядав так, ніби розказує про похід в магазин за молоком. — Є в нього онкологія і ще багато чого є. Занадто багато навантажень… Але треба розуміти, це ж не 70-ті, обставини інші…

Микола не втримався:

— Ну ясно, що той не ковбой Мальборо. Та я ж розумію, друже, слухай, нам головне правильно це їм розказати. Вони, знаєш, тут церемоній не люблять, так все, по-простому, по-сільському у них все. Ти просто зроби як мені. Я, дивись, вже який десяток, як молодчик, а мені діагностували труну і місце на цвинтарі. Зробимо їм финь-пинь, шух-жух, підшаманемо, — Миколо промовисто потирав руки, —  нам заплатять скільки скажемо, хоч би старий трішки продихався.

— Я ж тобі нічого не обіцяв, вірно?

Микола збентежено осунувся. Александр не ворушився і продовжував:

—  Ми з тобою цвинтарі самі збирали. Скількох поховали, га? Я не цікавлюсь грошима чи визнанням. Їхати до них задум такий собі, великий ризик для тебе. Для мене немає. А от тобі краще відмовитися від цієї «урядової» діяльності. Атмосфера, так би мовити, токсична.

— Чекай, чекай, — інтонація співрозмовника затьмарилася. — Як так, ти ж маєш президента, ти.. Не вилікуєш? —по-дитячому здивувася Микола, його очі округлились, а лице витягнулось.

— Країна, звичайно, красива, цікава, але, скажу, що мандрівками не марив. Нащо б я пхався сюди, як би його лікувати схотів? Можно було б організувати зустріч з помічниками трішки ближче, ніж за шість тисяч кілометрів і розв’язати усі питання. Ми ж за хлопцями на Місяць не літали. Шаманили, як ти кажеш, на відстані...

День, що сплив у спогадах Александра був дощовим й холодним, листопад 1976-го. Він пам’ятав запах столичного метро. Запах. Це явище згодом набуло особливого значення. Вогкість повітря великого бетонного міста здавалась тяжкою й відлунювала громіздкість державної машини. Янг відчував на дотик грубу тканину своїх штанів й затісні нові туфлі — дефіцит. Дістався йому, вже досвідченому науковому співробітнику містечка, як особиста нагорода від керівника групи. Той ставив чіткі завдання: протестувати фізичні параметри кандидатів у космонавти, виявити слабкі психофізіологічні параметри, ліквідувати та відзвітувати про успіх.