Авраам і Одарка

Час невблаганно стікав. І уже зовсім скоро я стану королевою. Весільне вбрання було готове і воно було чарівне, та радіти цьому не було жодного бажання. Мій план втечі провалився. І другий теж. Тепер я неначе птиця у золотій клітці. Я маю все, що душа бажає, окрім свободи. Гірко, прикро і кривда гризе мою душу.

Герцога я більше жодного разу не бачила. Просила служницю, хоч щось розповісти та даремно. Відправляла Варьку і теж без результатів. Єдине, що вона дізналася, що герцога відправили з палацу, він знову в не милості у короля. Чекають делегацію з сусідньої держави з принцесою Шаяною, проте коли не відомо. Ото і все.

Я підійшла до дзеркала, виглядаю геть погано. Вчора король, який навідувався поспілкуватися, зробив мені зауваження, що я геть погано їм і доведеться ушивати плаття. Та він розмовляє сам з собою, бо я мовчу. Усі його ввічливі розмови - це монологи. За увесь той час, що я знаходжусь тут, я жодного слова йому не сказала. Він і бісився, і погрожував, і ігнорував, і задарював подарунками, та так нічого і не досяг.

У двері постукали. Дивно, що ще стукають. Можна подумати, що якщо я не дозволю, то вони не увійдуть. Мовчу. Стукіт повторився, а потім двері ледь відчинилися й охоронець повідомив про відвідувача. Хто б це був, що про нього так повідомляють? Я пройшла у вітальню. Переді мною у реверансі присіла дівчина, ще зовсім юна. Ще до того як вона привіталася й вклонила голову, промайнуло щось знайоме.

-Можете підвестися, -сказала я.

Червона неначе макові пелюстки, переді мною стояла Одарка.

-Одарко! -Зраділа я.- Яка ти гарна! Що ти тут робиш? Я так рада тебе бачити.

Я й справді була страшенно рада, здавалося, що у чужій темряві мого існування, з’явився знайомий і вже такий рідний промінчик світла.

-Ми з Авраамом сьогодні приїхали на запрошення його величності. Авраам залишився щось обговорювати з міністром, а я до Вас.
-Давай просто на ти.
-Я не можу, адже скоро Ви станете королевою. Скажу правду мене король напоумив до Вас звернутися з проханням взяти мене у фрейліни.
-Зрозуміло.

Все ж таки Одарка була простою сільською дівчиною, безхитрісною і дуже вразливою. Їй не можна жити при дворі, заклюють курки й закусають змії.

-А ти сама хочеш? -Запитала дівчину, яка вже вкрай засоромилась.
-Я не знаю,- вона підняла на мене свої волошкові очі, в яких стояли сльози.
-Одарочко, ти чого?
-Як я стала віконтесою усе змінилося. Ми отримали маєток і стали жити інакше. Спочатку я була такою щасливою, нові вбрання, прикраси. В мене ніколи такого не було. Я відчувала себе принцесою. Авраам найняв мені вчителів і почалася важка праця. Вже краще в полі чи біля худоби, аніж так. Я все роблю не правильно, завжди помиляюся. Я й справді старалася, вчилася. Кожен день з ранку до ночі. Історія, література, живопис, етикет, танці й ще прірва усього. Та, як виявилося, це не найгірше. -Вона вже вила і я крізь схлипи вже просто здогадувалася про що вона,- найгірше, коли ми почали виїжджати на звані обіди та бали. Я ж плебейка і селючка. Мене всі так звуть, більшість поза очі. А є й такі, які кажуть це мені особисто. Я не хочу такого багатства. Краще жити в селі, як і раніше

Я обіймала її, гладила по спині та заспокоювала.

-Що на це каже Авраам?
-Я йому не жалілась. Як я можу? Він такий щасливий, що нарешті не голодранець і що зайняв своє місце в житті, що є можливість спілкуватися з самим королем. Як я можу?
-Одарочко, витри сльози. Давай почаюємо і ти заспокоїшся, -запропонувала я, а сама шепотіла заспокійливе закляття.

Кілька годин ми просиділи з нею за чаєм і розмовами. Вона заспокоїлась, розповідала про усілякі новини й події у її житті. Можливо Одарка і не помічає, але дуже вже змінилася дівчинка з села Гудани. Рівні плечі, підняте підборіддя, немає тієї сільської незграбності. З’явилися витончені манери. Правильна мова і вірні теми для розмов. Одним словом віконтеса. Їй для щастя треба зовсім трішки.

Невдовзі до нас приєднався й Авраам. Я хлопця і не впізнала.

-Відгодувався, змужнів. Красунчик! - Викрикнула, як побачила його.
-Ти на мою Одарочку поглянь. Хіба вона в мене не диво? -Дивився на свою дружину радісно і з коханням в очах.
-Вона не просто диво, вона в тебе скарб! -Сміюся, Бережи її!
-Бережу, -запевнив мене хлопець, а Одарка засяяла наче зірочка.
-Одарко, вибач мені та я скажу. -Вирішила, що якщо вона не може наважитись, то я скажу. -Аврааме, ти знаєш, що Одарці не подобається публічність, що її принижують і ображають?

Одарка дивилася зі сльозами, прикривши рукою вуста, Авраам на мене зі здивуванням. Він перевів погляд на дівчину.

-Одарочко, це правда? -Вона кивнула. -Чому ж ти мені не розповідала? Я ж гадав, що ти така щаслива, що тобі усе так подобається.
-Я не хотіла, щоб ти засмучувався. Ти нарешті отримав титул, став насолоджуватися життям. Хіба я могла своїм невдоволенням усе зіпсувати?
-Люба моя, кохана, я це життя ненавиджу. Я б залюбки жив з тобою в нашому маєтку, бігав по наших полях і не бачив би усіх цих пихатих та чужих мені людей. Я ж тільки для тебе…. От я дурень!

Сміялися ми довго. Бо от що значить не розмовляти один з одним, не ділитися думками. Я дивилася на них радісно. Вони були такі закохані й готові на самопожертву один за для одного. Я щиро побажала їм щастя, яке ніхто не зможе зруйнувати.

І коли вони пішли я з гіркотою згадала про свою долю і про те, що свого такого щирого кохання в мене не буде.