Остання пропозиція

-Варічка, ти ж знаєш, що я в тебе завидна наречена? -Радісно запитала у кішки, продовжуючи місити тісто.

Вирішила напекти пиріжків, як мене навчили в Гуданах.

«Авжеж знаю. Тільки що ми з тобою робимо тут? Де маєток, де моя служниця, де, нарешті, моя м’якенька перинка? Вже усі боки віддавила на печі», -більш для діла буркотіла вона.
-Хм,- вдавано, -хіба нам тут з тобою погано?
«Воно може й непогано, проте не так чудово, як могло бути».
-Ви що, красуні, таке тут обговорюєте? -Заліз на лавку і сів біля Варі домовик,- Як же ми без вас. Чи ви вирішили нас покинути?
«Треба ви нам старі дідугани. Тільки й вмієте, що кректати та плітки розносити».
-Не правда! -Посміхаючись обурився домовик,- Я, наприклад, ще так умію.

Почав гладити кішку за вушком.

«Ну добре, погоджуюсь, що ще на щось і згодишся», -вдоволено муркотить.
-Буде вам, -сміюся, -я от що надумала. Грошей в мене тепер стільки, що я їх навіть не зможу витратити за все життя. Я хочу трохи дати дітям постраждалим від відьмака.

Стало тихо. І Варька і домовик дивилися на мене як на божевільну.

-Ой, лишенько! -Забідкався домовик, -по миру підемо. От здумала! Це ж треба. А собі що? А нам?
-Ви хоч розумієте скільки в мене того добра? Я навіть не помічу, а для них це безбідне і безтурботне життя.

Я вже все вирішила і нічого міняти не збиралася.

Я й справді зараз була одною з найбагатших в країні. Чому не найбагатшою? Бо чужих грошей не рахую і скільки в кого не знаю. Та мені подобалося жити в маленькому будиночку біля лісу. А ще це допомогло мені переховуватися від нав'язливих женихів, які повадилися до мене свататися.

Після усіх тих подій, мене виходжувала маркіза Ролін. Я гостювала в неї довго і приходила до тями. Прознавши про «такий ласий шматочок» як я, кавалери просто не залишали мене у спокою. Квіти, запрошення на прогулянки. А самі наполегливі напрошувалися у гості до маркізи. Я вже й так хотіла бігти як найдалі, та тут до мене дійшли чутки, що сам король турбується, що така, як мені передали "вродлива, багата й уже в тому віці, щоб мати не одного спадкоємця, наречена, ще досі уникає такого боголюбного діла, як сім'я". Я не уникала. Просто не хотіла пов’язувати своє життя з людиною, яку не кохаю. А з тим, кого кохаю, не мала можливості й ніколи не буду мати.

Чи згадувала я про нього? Чи страждала без нього? Чи хотіла побачити, хоча б зі сторони? Усе було. І щоб не попастися у тенета якогось занадто хитрого і наполегливого кавалера, я відправилася додому, до провінції Гарату. Мене не тяготіло, що я живу стримано і не витрачаю свої гроші. Я була усім задоволена.

З часом біль трохи втихла, а може я просто закрила її десь глибоко в душі. Та це рятувало мене від болісних спогадів, від томління самотніми ночами, від кохання яке я пізнала, та не могла насолодитися їм сповна. Іноді до мене приходили думки, що я сама все порушила. І треба було прийняти пропозицію герцога, це дозволило б мені бути поряд з коханим. Бо тільки це має значення. Та обмірковуючи усе, я кожен раз приходила до того, що відповіла б теж саме, якби могла повернути час назад. Чи насправді він мене кохав, чи його затопили емоції, вдячність за зцілення, легкість звільнення від постійного болю, що супроводжував його стільки років? Нехай це все залишиться в минулому і нехай він знайде своє щастя.

Ходять чутки, що він більше не в опалі у короля і начебто Яков Справедливий знайшов йому іноземну наречену і вже зговорився. Як би мені не було від того боляче, я щиро бажаю йому щастя. А от уся повага до нашого короля злинула після усіх подій. Я вважаю, що він не заслуговує на Ім’я, яке йому дав народ. Бо йому потрібно краще перейматися життям своїх підданих. От Акс колись стане тим королем, яким буде пишатися народ Даразії і я.

Я радісно бігла до дому, в руках тримала подушку, велику і м'яку. Для Варьки замість перини. Не зовсім те, що вона хотіла, та гадаю буде задоволена. А найголовніше, що сьогодні я стала чародійкою першого ступеня. Комісія однозначно прийняла рішення. Магістр Тутович супроводжував мене та підтримував і я йому дуже завдячую і за підтримку, і за знання, які він мені дав. І навіть за те, що саме він наполягав на тому, щоб я підвищила ступінь. Відсвяткувавши таку подію ми розійшлися і зараз трохи веселою я майже підстрибуючи поспішала, щоб порадувати моїх домашніх, які чекали й хвилювалися. Саме тому тиша, яку я зустріла увійшовши в хату, насторожила. Зазвичай кішка, хоч і вдавала, що не чекала, але поважно виходила на зустріч, а зараз було пусто і тихо.

-Варька! Чому не зустрічаєш? В мене для тебе подарунок! -Сподіваючись, що все добре, гукала я.
«В нас гості! Я вдаю ситу і дурну кішку», -пролунало в мене в голові.

Гості? Дивно. По-перше, я нікого не чекала, а по-друге, як ці гості вдерлися до хати.
Я швидко пройшла до кімнати. О це так! Я вклонилася в поклоні перед королем, адже була в штанах.

-Ваша величносте, -від здивування не могла більше нічого з себе видавити.

Король сидів на моєму улюбленому кріслі, закинувши ногу на ногу і гладив мою кішку. На привітання тільки ліниво кивнув головою.

-Рада Вас бачити в доброму здоров’ї, -віддаючи данину етикету, промовила я, кладучи на стіл подарунок для кішки,- Що Вас привело до мене?

Король відклав Варьку, піднявся і підійшов до столу. Помацав подушку.

-Непогано. Я у справі.

З цих слів стало моторошно. Бо які можуть бути справи, що змусять короля самого, без охорони, з’явитися у якусь глухомань до мене. Це лякало. Гроші? Він як і батька буде просити гроші? Бо іншої причини я не бачу.

-Я вас уважно слухаю. Може чаю?
-Ні, дякую. Я знаю, що Ви графине, упереджено до мене ставитесь і я Вам не подобаюся. Не заперечуйте, -я й не збиралася заперечувати,- Є за що. Вам багато чого довелося пережити по моїй недалекоглядності. Та зараз Вам повернули титул, статки й навіть родовий маєток. Хоча ви в ньому не з’явилися не разу. Дозвольте поцікавитися, чому?
-Він не той що був,- відповіла після тривалої паузи. -Ті, хто жив в ньому, геть все змінили. Мені не хочеться на це дивитися.
-У вас є спроможність, щоб усе повернути.
-Не маю бажання цим займатися, принаймні, зараз.