Кінець жахіть

Тяжке мовчання висіло над нами. Збиралися мовчки, йшли порталом теж мовчки.

На виході на нас чекав дуже неприємний сюрприз. Як виявилося, всього сто кроків від того місця, де ми вийшли вчора, були залишки нашої групи. Усі загинули. Крім Братка і єгеря. Принаймні їхніх тіл не було. Та оглядаючись на амулет, який ми знайшли вночі можна було припустити, що їх теж не має в живих.

-Диявол! -Вилаявся Акс, оглядаючи тіла.

Відразу відправив комусь вісника, запустив закляття пошуку, просканував місцевість. Я лише спостерігала, як він працює. Важко уявити, щоб сталося, аби ми знайшли їх вночі. Не було б того яскравого почуття і кохання. І Акселен не освідчився б мені й все було б на багато простіше. Чомусь зараз мої думки скакали неначе білки з гілки на гілку. Я була тут і зі жалем дивилася на тіла чотирьох моїх колег, до яких вже встигла прив'язатися і разом з тим мої думки літали біля цього велетня, який так звично оглядав небіжчиків і місце злочину.

Невдовзі біля нас вийшли ще троє чоловіків в капюшонах, не зважаючи на спекотний ранок. Мене попросили просто постояти у сторонці й не заважати. Тому я стояла обнявши себе руками й крізь призму своїх тривог і почуттів дивилася на страшну картину, що відбулася.

В якусь мить, я навіть не помітила коли, один з чоловіків зняв капюшон. І він виявився жінкою. Це дізнавач, я відразу це зрозуміла. Вперше бачу жінку дізнавача. Вона знала свою справу, та мене не це хвилювало, а те, як вона поводилася з герцогом Шурайським. Ставало одразу зрозуміло, що вони знайомі й доволі близько. Я піймала себе натому, що я ревную. І від того стало нестерпно прикро. Я закохалася, тепер можна не брехати хоча б собі. Вони про щось шепталися, я не чула. Жінка вдавано ненароком торкалася Акса. Я відвернулася, щоб не бачити.

-Ти як? -Акс підійшов неочікувано, схоже, що я захопилася своїми думками й самобичуванням.
-Краще аніж вони,- окинула поглядом тіла. - Щось вияснили?
-Так! Їх отруїли. -Повідомив мені Акс. -Схоже, що вони перебралися через болото. Сіли відпочити. Готували, хтось підсипав отруту в казанок.
-А двоє інших?
-І гадки не маю, -знизив плечима.
-Отже, всіх отруїв один з них?
-Дуже на те схоже. Ліко? -Він доторкнувся до плеча, щоб втішити мене.
-Не треба. Я в порядку.

Сліз не було, я стаю жорсткіше, скоро здається стану повністю байдужою до чужого болю і смерті.

-Ваша світлосте, ми знайшли сліди, -до нас підійшов чоловік,- прослідили, вони йдуть далі на північ.

За слідами вийшли до якогось урочища чи поселення. Кілька хатин на місцевий зразок, такі які були в аборигенів. Якась навіть городина росла і худоба була. А далі, в глибині, стояв кам'яний будинок, доволі розкішний. Не маєток звичайно, але й не місцеві однокімнатні халупи. Ми зачаїлися і спостерігали. Місцеві снували туди-сюди, здавалося, що геть без діла. А так нічого не відбувалося. Аж поки я не помітила єгеря, який віддавав вказівки якимсь чоловікам. Відразу стало зрозуміло, хто зрадник.

-От такої, -гірко прошепотіла я.
-Ти залишаєшся тут і навіть не рухаєшся,- звернувся до мене Акс, а потім до одного з чоловіків,- ти за неї відповідаєш головою.

Герцог відправив вісника і почалось якесь безумство. З порталу вийшли гвардійці. В окрузі стояли крики, плач, звуки мечів і спалахи магії. Я стояла і не ворушилася, просто дивилася на те що відбувалося. В середині холоділо. Я не могла сказати чи є виправдання цьому жаху, цим смертям. І тільки побачивши дітей в клітках, я погодилась, що є. Бо це ще гірше. І люди, які дозволили цьому статися винні. Вони винні всі до одного.

Діти… Їх було близько сотні: виснажені, голодні, перелякані. У більшості магічні здібності. Їх як тварин тримали у клітках. Вони могли лише сидіти, бо їх було в одній клітці забагато й встати не могли, бо висота клітки не дозволяла. Видовище не для слабких. Бідолашні діти. Як розповів єгер, який разом з іншими чоловіками стояв на колінах в залі, що їх тримали для відьмака. Магічно обдарованими він підтримував свою магію, інших віддавав людожерам.
Їх нікчемні душонки один поперед одного звинуватили всіх, крім себе. Вони нарікали на відьмака і якби вони знали раніше, що його вже не має в живих, то давно б вже відпустили дітей. Та їм не було прощення. Єдине, що мене радувало - нарешті настав кінець цій божевільній і страшній історії.

Я допомогла дітям, які були в критичному стані, а потім опустилася на підлогу, обпершись спиною об стіну та прикрила очі. Дітей забирали й через портал переводили у більш безпечне місце, де годували і надавали допомогу. Туди-сюди снували гвардійці, чародії, дізнавачі. А я просто пустими й стомленими очима дивилася на ці дійства. За останні роки я побачила і пережила стільки жаху, що вистачить на десяток чоловік. Куди стільки на мої тендітні плечі? Смерть не безтурботна. Я це вже давно зрозуміла. Тільки людські руки можуть завдати такого жахіття, з яким не кожен справиться переживши. Мені ще належить навчитися жити з усім цим. Заморозити серце, душу і думки.

-Просто відпусти це,- біля мене на підлогу опустився герцог Шурайський.
-Намагаюсь. Не виходить.
-Тобі доведеться з цим жити. З цим болем, розпачем і втратою. Навкруги нас стільки зла, байдужості й втрат. Стільки підлості, зради, користі та нікчемності, які постійно притаманні людству. І тільки ті, хто витримає це, очистяться, зміцняться і встануть на ноги. Тільки тоді розквітне життя і наша віра, наш здобуток передасться нашим дітям. Вберегти їх від усього зла не вдасться, як би ми не намагались. Проте ми можемо навчити їх долати труднощі, вставати з попелу і відроджуватися. Ми просто повинні залишити їм наш статок духовний і культурний, передати силу духа і любов до свободи й рідної землі. Бо тільки це дасть їм силу будувати нове життя, своє життя, щасливе життя з правом вибору, з правом свободи. І для цього ми повинні триматися, бути сильними й не втратити в усьому цьому жахітті себе. Ти сильніша аніж можеш здаватися і я знаю, що подолаєш усе. Якщо тобі колись знадобиться моя допомога, я завжди прийду. Ти тільки поклич… Поклич мене, будь ласка.