Почуття без майбутнього

Коли в поселенні аборигенів-людожерів було покінчено, Акс повинен був перенести мене назад до моєї групи. Ми переходили до старшого групи. Їм був Братко, чоловік трохи повільний і загальмований у своїх діях, проте неслабкий чародій. На його амулет зв'язку ми й переходили. Бо саме для того вони потрібні, щоб легко знайти потрібну людину.

Вийшли там же, на болотах. Навкруги було темно, що дуже дивно. Ані вогнища, ані моєї групи. Тільки світляки деінде, маленькими цяточками висвітлювалися в нічній темряві. Я якось непомітно і не контролюючи себе схопила герцога за руку.

-Дивно, -промовив він і стиснув мою руку.

Акс запустив пошукове закляття. Мені не треба було пояснювати, я вже і сама зрозуміла, що поряд немає жодної живої душі. Я начаклувала «Місячне сяйво» і галявина освітилася магічним холодним місячним світлом.

-Ми на іншому краю боліт, -зрозуміла я,- отже вони вже переправилися.

Ми обдивилися все навкруги. Акселен ще раз відправив виклик на амулет Братка і в траві щось блимнуло. Я стрімголов ухопила загублений амулет.

-Він його просто загубив, -не дуже впевнено, бо я не вірила цьому. Щось тривожне і темне клекотало і турбувало мене.
-Навряд чи,- відповів Акс.
-Спробуймо на когось іншого перейти, -запропонувала я.
-Зачекаймо ранку. Треба відпочити тобі,- зрозумівши, що я буду з ним сперечатися, продовжив,- і мені. Був важкий день. Треба поновити сили. Я поставлю захисне коло.

Акс чаклував, а я все гадала чи вірне рішення ми прийняли. Дуже хотіла посперечатися, настояти на своєму. Чомусь на відміну від наших стосунків з Отто, де я постійно приймала його точку зору, з Аксом мені хотілося сваритися, противитися його рішенням і доказувати свою силу, вагомість.

Лежали поряд. Герцог розмірено дихав, схоже спав. Я ж дивилася на нічне небо і розмірковувала над своїм життям, над своєю долею. Хотілося зрозуміти, що для мене приготував Господь і які ще випробування на мене чекають. У грудях була важка грудка думок, яку я важко видихнула.

-Що тебе турбує?- Запитав герцог.
Не спав, виходить.
-Думки,- просто відповіла я.
-Поділишся?
-Я просто стомилася від цього жахіття.
-Чому ти погодилась на цю роботу?
-Мені зробили дуже гарну пропозицію, -засміялася я.
-Яку?- Акс навис наді мною.
-Мені обіцяли повернути усі відібрані у батька статки та виправдити його,- не стала приховувати.
-От, дідько лисий! Висерки! -Лаявся чоловік.
-Що!?- не розуміла я таку реакцію.
-Тебе, чародійко, пошили у дурні! Бо я вже віддав усе тобі й наказ Якова є. І наказ на виправдання твого батька теж є.
-Все одно, я б погодилась,- безтурботно йому посміхнулась, хоча кішки шкрябали, було трохи не приємно, від тієї хитрості.
-Знаю, -прошепотів мені у губи.

Легко, неначе провіряючи чи дозволю, його губи торкнулися моїх, ніжно охопили їх та не зустрівши спротиву, поцілунок став більш наполегливим, пристрасним. Мені так потрібен був цей цілунок, щоб втамувати почуття, які мене роздирали сьогодні, щоб забути в його обіймах про всі негоди та страхи. Полум'я пристрасті розгоралося в мені і йшло наперекір моїм думкам, моїм сумнівам. Я хотіла, я бажала, я наполягала, відкинувши все, що тепер здавалося лушпинням. Я хотіла втамувати пристрасть, серце розривалося між бажанням і глуздом. Бажання перемогло, пристрасть накрила нас. Моє тіло горіло в його руках, моя душа окрилялася і тремтіла від жаги. І це було прекрасно. Все здавалось таким правильним і єдино вірним. Він хрипло шепотів мені щось, що я не могла розібрати, бо чула тільки його голос і стогін. Це зводило мене з розуму і я кричала, від щастя, від задоволення і від почуттів, які мене переповнювали.

Стомлена, розслаблена і в обіймах Акса, я думала про те, як це все було не схоже на перший раз там на постоялому дворі.

-Не можу без тебе, не хочу без тебе,- пестив губами й руками моє обличчя,- будь зі мною.

Руки окреслили моє чоло, очі, вилиці, губи.

-Я не знаю, що зі мною. Не розумію. Думаю про тебе постійно. Хочеться щось вигадати, щоб бути ближче, щоб поряд… Завжди.
-Акс,- здивовано прошепотіла я. Куди ділась млість і розслабленість.
-Шшш… -Доторкнувся до моїх вуст з проханням дослухати й не перебивати.- Виходь за мене.

Чи сміятися мені, чи плакати? Бо хіба не він мені казав, що ніколи на мені не одружиться? Не він казав, що я не перша і я не остання? Боліло, кортіло і здавалося, що зараз просто розлетиться на шматки моє серце, у друзки. Можливо я сама собі не зізнавалася у своїх почуттях, приховувала їх від усіх і від себе. Не хотіла страждати, адже не бачила спільного майбутнього. І я досі не бачу його. І якби сильно не хотілося сказати так, я усвідомлювала, що тільки король може затвердити вибір герцога і спадкоємця. І я не та принцеса, що в майбутньому займе трон Даразії разом з герцогом Шурайським.

-Ні, -ледь прошепотіла я,-ні.

Сльози текли по щоках, я відвернулася, щоб він не бачив їх. І крізь сльози я зустрічала світанок.

Акс більше нічого не сказав, не запитав і не намагався зі мною поговорити. Це викликало прикрість, злість і водночас полегшення. Отже, мені не доведеться все пояснювати.

Дорогі мої читачі!

До закінчення книги залишилось зовсім трохи. Який фінал ви б хотіли бачити: більш ймовірний чи щасливий, як фінал у добрих казкових традиціях? Пишіть свої побажання в коментарях.

Дякую за ваші відгуки та вподобайки.