Звичайна місцева відьма

Хтось наполегливо стукає у двері. Я тільки-но задрімала, бо усю ніч варила зілля і дуже не хочу відкривати очі.

-Пані відьмо, я вам тут молочка принесла,- не дочекавшись відповіді жінка увійшла у хату.

Це моя недавня пацієнтка, якій я лікувала чоловіка. Його лигнула кобила і вибила плече. Під час лікування помітила, що вона не чує на одне вухо і їй допомогла. Оскільки вони не заможні і я відмовилася від оплати, то носить тепер вона мені то молоко, то яйця. Вчора курку принесла, яка тепер бігає по двору, бо вбити її рука не підіймається.

-Ви вже вибачайте, що я Вас розбудила, та поки тепленьке. -Поставила на стіл і вийшла.

Я дивилася на закриті двері й стомлено посміхалася. Бо чула, що вона розмовляє з кимось на вулиці.

-Пізніше прийдеш. Стомилася вона і відпочиває. Треба ж давати й відпочивати нашій відьмочці. Ато все ходять і ходять. Неначе більш нема куди. В лікарню он сходіть, поруч зовсім. -Бурмотіла вона.

Я дивилася на двері й чекала, бо знала, відвідувач не піде з двору. Обов’язково завітає.

Як я повернулася до Гарату та оселилася у своєму домі, минуло вже чотири місяці. Обжилася і лікувала тут свої душевні рани. Ходила до лісу і намагалася ні з ким не контактувати. Лише раз бачилася з маркізою Ролін. Розказала їй, що відбулося. Отримала від неї інформацію, що відбувається у королівстві зараз і забрала Стихію. Тепер ми усі разом живемо в провінції Гарату, в будинку, що я придбала біля лісу. Будинок, який купив Отто конфіскували. Поки пустує, та кажуть, що там буде магістрат. Мене то мало турбує. Маркіза розповіла, що дотепер виявляють зрадників. Казначей граф Болтов теж попав у цей список і саму маркізу перевіряли.

А ще король признав свого далекого родича віконта Авраама Шурайського, без права наслідування. «Гарний хлопчик. Дуже милий»,- повідомила маркіза. Я була щиро рада за Авраама і бажала йому тільки щастя.

Та ніякого контакту з зовнішнім світом я більше не бажала. Запрошення на бали й вечори ігнорувала. А королівські та офіційні вісники взагалі відправляла назад невідкритими. Мене нема, я не існую.

Я насолоджувалась тишею і поновлювала гармонію в собі. Та вже через місяць, один хлопчак, якого я зустріла на вулиці, сказав своїй матері, що я відьма, яка в лікарні працювала. І до мене почалося паломництво. У кого щось болить до мене, навіть до худоби почали кликати. Спочатку було смішно, потім я сердилася. А тепер сприймаю як щось буденне. Так і живу. І кличуся місцевою відьмою Лікою. Іноді я страшенно втомлююсь і не розумію, чого саме до мене усі ходять.

У двері таки нарешті невпевнено постукали.

-Заходьте,- всміхнулася сама собі, бо навіть якщо я пишу: "Не турбувати", вони мнуться, а потім все одно йдуть. Дивні люди.

Двері відчинилися і я побачила невеличкого зросту чоловіка. Обличчя здавалося знайомим. Силувалась згадати, де я його бачила. Та марно.

-Доброго здоров’я графине,- привітався чоловік.

Тааак, це вже мені не подобається.

-І вам не хворіти. Чим завдячую? -Можливо не дуже чемно, та звернення до мене офіційно вже напружувало.
-Ви мене не пам'ятаєте? Я Хома, з лікарні.

Тепер згадала. Він мав слабенький цілительський дар і працював у магістра напохваті.

-Пам’ятаю. Проходьте. Щось сталося?- Мнеться.
-Мене магістр відправив. Запрошує Вас на розмову.
-Хома, я відразу скажу, що нікуди не піду. Перепрошую перед магістром, та не маю часу і бажання.
-Він дуже невдоволений, що люди до Вас ходять. Каже, що прийме Вас до лікарні. І Вам престижно і люди по хатах не підуть. -Я і так здогадувалась, чому він завітав та не збиралася працювати.
-В мене не має потреби в роботі. І те, що я допомагаю містянам, це просто жест доброї волі. Тому можете відразу відмовити магістру. А щоб не лютував, скажіть м'якше йому. Я знаю, що Ви постійно згладжуєте кути. -Хома від такої похвали трохи засоромився.
-Шкода. Ви чудовий цілитель. -Вклонився і пішов.

Я дивилася йому у слід і думала, аби в мене не почалися проблеми із-за головного цілителя місцевої лікарні. Він не був зухвалим чи невігласом, не здавався підлим. Та хто його знає, як він відреагує. Можливо треба було б навідатися і поспілкуватися. А то я повелася занадто пихато і гордовито. Не годиться так до людей. Тим паче, що він начебто і непоганий чоловік. Працювати з ним було легко і цікаво. Отже, я вирішила все ж таки навідатися.

Магістр здивувався, побачивши мене.

-Проходьте, Ліко. Чим зобов'язаний? -Іронічно.
-Хотіла перепросити. Негарно вийшло.
-Негарно,- погодився, -а ще Ви наших пацієнтів переманюєте до себе.
-Неправда. Жодного не переманювала. Я їх навпаки до Вас відправляю. Не йдуть, а я не можу не допомогти.

На цьому голосно відчинилися двері. На порозі стояла пані Шане і гнівно мружила очі. «Напевне щось сталося»,- подумала я. Пані вже похилого віку, проте ще дуже міцна бабця, енергійна, весела і трохи пустунка. Нещодавно вона впала з коня і звернулася до мене. Я допомогла. Начебто все було добре. Невже, я щось упустила?

-Та що ж це таке!?- Гримнув на відвідувачку магістр.
-Не смій ображати нашу відьму! -Зарепетувала моя захисниця.
-Яку відьму?- Перепросив цілитель.
-ЇЇ, -ткнула в мене пальцем старенька.
-Мамо, Маліка не відьма. Вона дипломований цілитель, до того ж леді. -Шоковано промовив магістр.

Я лише здивовано кліпала очима, бо коли почула «Мамо», впала в шоковий ступор. Пані Шане - мати магістра Шанського? Так, він же сам колись в розмові сказав, що він із Заморря, а прізвище на наш манір взяв, щоб зайвих питань не було.

-Та мені все одно, відьма не відьма. Це наша дівчинка й ображати не дозволю.
-А звідки ти знаєш Ліку, мамо? -Зацікавився цілитель.
-Ну… ходила до неї лікуватися, -сором'язливо промовила старенька.
-Мамо!
-Що мамо? Що мамо? Ну впала я з коня, а пані відьма допомогла.
-Пані Шане, бачте в чому справа. Візитом до мене Ви вкрай образили свого сина, адже він цілитель. Ви виказали недовіру до нього. І ставите на його кар'єрі чорну пляму. Бо якщо мати недовіряє сину своє здоров’я, то й інші недовірятимуть, -пожурила я стареньку.
-Ой, лишенько! Я не подумала. Вибач мені, синку. Я знаю, як ти ставишся до моєї любові до коней і перегонам. А тут я ще покалічилася. Як уявлю, що ти мене свариш, соромно стає. От я і пішла до Ліки. Ну що я мусила робити? Вибачиш? -І очі такі жалісливі, що я їй точно б пробачила.
-Мамо, з тебе мій улюблений пиріг, -вирішив в такий спосіб пробачити, а у пані Шане очі загорілися радісно.
-Звісно. Звісно, синку! І Ви пані відьмо, приходьте.