Відверті розмови

Хочете вірте, хочете ні, та я не раділа, що вижила. Прийшовши до тями, я плакала. Плакала за втраченою життєрадісною собою, за людьми, які постраждали від нікому непотрібними перегонами за трон, за моїми розбитими мріями, за Отто, який живе у моєму серці тим гарним, чуйним і люблячим чоловіком, який став мені нареченим, та не стане ніколи чоловіком.

Цілитель, який був поруч, як я отямилася, вже розповів, що все закінчилося і тепер треба тільки видужувати. Він покликав герцога, що був тут поряд увесь час.

-Хочеться тебе прибити власноруч, -перше, що він мені сказав, як зайшов до мене,- чого ти полізла? От чого тобі не сиділося в Гуданах?
-Так, я баба без мізків. Ти це хотів сказати? -Зараз понад усе мені хотілося, щоб він залишив мене на одинці зі своїми думками.
-Це я вже і так сказав. Я хочу знати, чим він тебе заманив.
-Тим, що все закінчилося його перемогою. -Гірко посміхнулася, подати правду можна по різному.
-Я б звичайно повірив аби не знав тебе. Тобі пощастило, що рана не серйозна, так подряпина. Твій магістр послабив тиск, як ти кинулася на його меч.
-Він мертвий? -Перебила Акса.
-Мертвий. Тобі від того боляче?

Я підняла на нього очі. І він замовчав, побачивши в них сльози й увесь мій біль. Мені хотілося вити. Коли там у будинку маркіза Лавковського, я зрозуміла в чому уся правда, було страшно, боляче і прикро. Та це ніщо в порівнянні з тим, що я відчувала зараз. Я відвернулася до вікна. Там по зимовому було сонячно. Очі мої без думок дивилися на засніжене місто і в мені вмирала ще якась частка мене.

-Ліко, послухай, будь ласка, уважно. Я розкажу тобі те, що ніколи нікому не розповідав. Коли я закінчив Академію, нас відправили на останню практику. З західного регіону почали надходити повідомлення про нечисть, що розгулялася. От нас і направили туди, сім випускників і куратора. Не вижив ніхто, крім мене. Усі села і містечка в окрузі були знищені. Ми натрапили на стаю песиголовців. Я думаю, тобі не треба розповідати про їх силу і жорстокість? Ці велетні надзвичайно кровожерливі та сильні. З одним справитись важко, а їх було десятки. Мої друзі мужньо стримували напад. Та сили були не рівні, тим паче нам ніколи не доводилося битися з такими тварюками. Ми з куратором залишилися останні в живих. Я, можна сміливо сказати, був уже не жилець. Куратор використав закляття Вибуху Резерву і кинувся в гущу тварюк. Останніх я добивав, не знаю на яких силах і резервах. Вже тільки за це відьмака треба б було четвертувати. Бо це він приклав свою чорну руку, щоб знищити мене. Загинуло більш ніж пів тисячі осіб разом з моїми друзями, щоб згубити мене. А я вижив. Твоя мама мене врятувала ціною свого життя. Я ненавидів себе за це. Зневажав, бо вважав, що я не коштую усіх цих життів. Ти бачила моє понівечене тіло й усі бачать потворне обличчя. Обличчя потвори. Усі фрейліни лізуть в ліжко, а самі гидуються і з огидою дивляться на мене, та статус і надія стати королевою, перевершує все. А я не можу знаходитись серед цих лицемірних придворних, які просто зневажають моє лице і те, що я чудово розумію їх до себе ставлення. Вони бояться мене і бояться того часу, коли я приму правління країною, бо знають що втратять своє тепле місце. Я не буду тримати біля себе жодного лизоблюда і ледаря. І вони це знають. Не просто так мене називають опальним. Дядько вимагає моєї присутності у столиці та виконування обов’язків спадкоємця. Та я не можу себе заставити дивитися в обличчя, де відображується огида до мене. Дивитися в очі придворних дам, де я бачу спотвореного себе. Мені краще мандрувати країною. Як виявилось, у різних куточках королівства свої проблеми, які треба вирішувати на місцях і тільки в такий спосіб їх можна побачити. - Я слухала Акса, відчувала його біль як душевний, так і фізичний.
-Ти будеш чудовим королем, -щиро сказала я, в очах блищали сльози.
-Я знаю, що ти на мене ображена. За маму, за батька, за своє дитинство. Повір, я теж вважаю себе винним. Та й тут руку приклав відьмак, батька твого він підставив перед Яковом, тебе віддав на виховання чужій людині теж він. За ці роки він знайшов безліч прихильників серед аристократії. Хтось був невдоволений діями дядька, когось підкупив благами, грошима, а когось заставив силою. Ми зараз виявляємо таку кількість зрадників, що ти б здивувалася. А шахти твого батька мені не потрібні, я не користуюся прибутками від них. Навіть залишив людей, що там працювали й готовий повернути усе тобі. Послухай, я може і монстр зовні, та не такий вже і бездушний в середині. Я розумію, що тобі тяжко усе прийняти. І за магістром ти тужиш. Він заслуговував на смерть. І я просто не втратив нагоди. Ти пам'ятаєш людожерів, які й тобою хотіли поласувати, людей, що згоріли в Дубках і скільки ти ще всього не знаєш. До цього приклав руку й Отто Янко. І був занадто сильний і ставав сильніше день від дня. І тільки одна слабкість в нього була - ти.

Я плакала не стримуючись. Мені чомусь було шкода усіх: згорівших людей, тих кого вбили песиголовці й з’їли людожери, самих людожерів, що вони такі стали, Маркуса і молодих чародіїв, яких випили досуха, аристократів, чиї життя згубив відьмак, себе й Акса.

-Поклич свою кішку. Вона полегшить твій біль.
-Звідки ти знаєш? -Здивовано прошепотіла.
-Відразу зрозумів, як побачив її біля тебе, -посміхнувся мені, -тільки мені дуже цікаво, як ти отримала фамільяра. Розкажеш?
-Колись розкажу. «Варя»

«О, в мене немає слів. Ти просто непробивна дурепа, чародійко! От як так можна було? Як? скажи мені»,- кішка невдоволено сичала і кидала на мене грізні погляди.
-Ну все, заспокойся. Йди погладжу,- пішла я на примирення.

Вона не заперечувала. Заплигнула до мене на ліжко і почала муркотіти, тільки іноді притворне важко вдихала.

Акс споглядав за нами радісно і разом з тим гірко.

-Щоб ти собі не думала, тобі є заради кого жити,- от і як він вгадав мої думки?

Я вкотре уважно на нього поглянула. Якби не ці потворні шрами на обличчі та гримаса постійного болю, то він був би дуже мужньої зовнішності чоловік. Зі своїм зростом і статурою, проникливими очима, з трохи різкими рисами обличчя і класичним носом. Чи не про таких чоловіків мріють дівчата? Він був зараз повністю відкритий переді мною. Та я пам’ятаю, що він мені колись казав, що не потребує жалості. Той біль, що виїдав його денно і нічно, постійно забирав сили відчувався зараз як свій. Я перестала гладити кішку й охопила його обличчя. Він спочатку від мене сахнувся, а потім здивовано дивився в мої очі. Я відпустила свою магію, вона охопила нас коконом, його біль я пропускала через себе, а йому віддавала частку своєї магії.