Будні в Гуданах

Потроху життя налагоджувалося, я варила настої, відпаювала Акса і сама пила, щоб поновити магію. Авраам взявся допомагати господині по господарству. Дрова колов, сніг гріб, біля худоби ходив. І що мені здавалося в усьому цьому найдивовижнішим, він отримував від процесу неабияку насолоду. Хлопець набирав вагу, на обличчі з’явився здоровий рум'янець і стиснуті губи все частіше почали посміхатися. Я раділа за нього, і бажала йому забути про важкі часи й про своїх близьких, які виявилися гірше чужих людей і знайти своє щастя і долю.

Акс теж йшов на поправку. Мав гарний апетит, потроху сідав на ліжку, дивився на мене уважно і виконував усі мої вказівки, проте не розмовляв. Тільки на мою вдячність, що відбив чорний пульсар, щось пробурмотів незрозуміле і знову в собі замкнувся.

Зайшовши сьогодні напоїти його зміцнюючим настоєм, застала герцога стоячим біля ліжка. Увесь лоб спітнілий, обличчя забліде, проте він вперто стояв, тримаючись за узголов'я ліжка.

-Що ти робиш? Тобі ще зарано! -Кинулась до нього, щоб підтримати та посадити на ліжко.- Ще треба почекати.

Чоловік був заважкий для мене, та посадити вдалося. Сіла поруч важко дихаючи.

-Побережись, будь ласка. Інакше ми довго так будемо поновлюватися. Чому ти так на мене дивишся? Вважаєш, що я не права?- Запитала, бо він прискіпливо мене розглядав.

Я ніяковіла від його погляду. Акс похитав головою і відвернувся до вікна. Я ж поклала руку йому на плече і почала лікувати. Я вже могла собі це дозволити, хоч і не на повну силу. От зростаються розриви м'яких тканин, от нога, яку ми разом з Авраамом і старостою вставляли на місце, а зараз ледь все на нанівець не пішло зі спробою встати на ноги. Моє закляття зрощувало тріщинки між кісточками.
Зупинилася, коли Акс взяв мою руку, яка лежала на плечі та поцілував її, при цьому дивлячись у вічі. Я зніяковіла.

-Відпочивай і поки не підіймайся,- забрала руку і вискочила з кімнати.

Обличчя палало від неоднозначної ситуації. Щоб остудитися вибігла на ґанок. Руки приклала до обличчя. От не розумію я, навіщо він так робить, це ж так бентежить і ставить мене в сумнівне положення. За своїми переживаннями не помітила біля стайні Авраама, який милувався з онукою господині.

Одарка була миловидною дівчиною, з товстою русою косою, великими волошковими очима і розсипу веснянок на обличчі. Вона так смішно червоніла, коли приходила з дорученням або гостинцями від бабці або батьків. І от на тобі, знайшли один одного. Дивлячись на них зі сторони я неймовірно раділа, бо було схоже, що вони обидва закохані. "Нехай будуть щасливі", -побажала від щирого серця.

Щоб не бентежити закоханих, я пішла до хати. Сіла за стіл і чомусь мені наспівалося. Я не маю гарного голосу, та зі мною в дитинстві займалися вчителі. І нехай я не граю на музичних інструментів, та співаю більш менш зносне. І пісня йшла щиро від душі. Співаючи я згадувала своє безталанне дитинство, свою довірливість та зради, людей, яких не буде більше в моєму житті, а згадавши про кішку, розплакалася. Я не просто до неї звикла, я її полюбила. І вона загинула рятуючи мені життя. Сподіваюся, що вона знайшла свою відьму там за межею.

-Варатінфуріті, -прошепотіла я згадуючи, як вона хотіла, щоб я її називала.
«Називай вже Варічкою, раз тобі так зручніше. Бо коли ти кажеш Варатінфуріті, то це схоже на якусь лайку з твоїх вуст».
-Варька! Варічка! -Зі сльозами кинулася її обнімати. Схопила і притиснула до себе.
«Тише ти! Задушиш», - сердито, але більш для треба, бо при цьому вона вже муркотіла.

Я її обіймала, плакала і продовжувала повторяти: «Жива».

«Ну чого ти болото розвела тут? Жива я. В мене ж дев’ять життів. Ще залишилось трохи», -муркотіла кішка.
-Скільки? -Поцікавилась.
«От так я тобі й скажу. Сім»
-А де ще одну втратила?
«Так цей же відьмак і вбив», - і от вірте чи ні, а мені здавалося, що вона сміється.
-Їсти хочеш? -Схаменулася я, бо по кішці було помітно, що вона дуже схудла.
«А то! Ще питаєш таке. І сама краще їж, бо мене й енергетично і магічно треба підгодовувати».

А далі я любувалася, як мій фамільяр дуже акуратно їсть з тарілочки. Ну прям аристократична кішка. Я раділа. В середині мене розливалося тепло. Хотілося тут і залишитись, подалі від усіх світських інтриг, від боротьби за королівський трон, в яку я влізла по самі вуха, хоч і не хотіла. І магія моя полилася жваво, поповнюючи мій резерв.І де тільки сили з’явилися. Захотілося танцювати та кружляти по кімнаті. Я щедро ділилася магією з Варькою, а потім відправилася ділитися з герцогом.

Набравши повні тарілки, відкрила стегном двері. На моєму обличчі сяяла усмішка, тож Акс посміхнувся мені у відповідь. А потім помітив Варьку. Одна його брова поповзла вгору. Я вже добре знала цю його звичку. Він завжди так робив, коли чекав пояснень або був вражений чимось.

-Знайомся, це Варічка. Моя вірна супутниця. Ну а ти вже герцога знаєш.

Варька заплигнула на ліжко де сидів герцог Шурайський і уважно спостерігала за процесом лікування, а потім і годуванням хворого.

«Після твого останнього лікування, він і сам може їсти. Вдає з себе безпомічного», -прокоментувала Варька.
А й та хитрун! Та мені не важко. Нехай тішиться.

Дні потекли за днем. Гудани, саме так звалося село, неначе вимерло. Снігом завалило по вікна. Тільки й видно, що лопатами розчищають селяни подвір’я та стежки. А так, куди не глянь усе біле і жодного жителя не видно, тільки дим з труб валить. Усі по хатах сидять. І ми сиділи. Авраам, правда, часто десь бігав. Та то знано де. Схоже, що вирішив женихатися. Я спочатку не могла знайти собі діло, щоб час якось коротати. А потім Варька підказала, що треба фізично займатися, бо без сильного тіла не буде сильної магії. То ж я займалася. А ще вчилася куховарити, коли господиня приходила, щоб нас нагодувати. Іноді замість себе Одарку присилала. Тоді я вже і не підходила до печі, бо там Авраам крутився.