Втеча і притулок

Отямилася я швидко. Ноги не слухалися, тому трохи підвелася і сіла, обпершись об стіну. Зліва від мене лежав Акс, навпроти повинна була бути Варька, та її не було. Вмерла і зникла. Відчула страшенну втрату. Єдина моя подруга, яка не зважаючи на обставини, завжди була поруч. Справа прохрипів відьмак. Він ще був живий, зі здивуванням в очах дивився на Отто. Під ним розросталась калюжа крові.

-Чому?-Прохрипів він, і почав кашляти кров'ю.
-Бо ти не мав права! Ти дав мені обіцянку! -Прокричав Отто. - Вона моя! І тільки я маю право розпоряджатися її життям!

Відьмак подивився на мене благаючи про допомогу.

-Я пуста,- відповіла йому.

І він, розраховуючи на неочікуваність, запустив у Отто чорним пульсаром. Магістр відбив, та як виявилось, то був оманний маневр, бо відразу другий полетів у мене. Я як в уповільнені бачила, як один летить в Отто і другий в мене, як Отто відбиває свій і просто не встигає допомогти мені. Я кричу від розпачу, та пульсар розбивається об щит. Ми з магістром дивимося один на одного, а потім на Акса, який виклавшись втратив свідомість. Я охопила руками голову і таки скотилась в істерику.

Прийшла в себе від сильного ляпаса.

-Закінчуй істерику!- Прокричав Отто,- із-за твоєї дурості я вбив батька! Усе коту під хвіст! Добре, що хоч вже все працює, і залишилось трохи підкорегувати та чекати на результати. Дурепа! Як же ти останнім часом не схожа на зібрану і вольову дівчину, з якою я познайомився. Розкисла, виходиш з-під контролю, щось самовільничаєш, доставляєш безліч клопоту. Доведеться тебе замкнути та тримати як батько цього бовдура Авраама. Тепер я хоч позбудусь його.

-Що ти таке кажеш? Отто, отямся!
-Ти думаєш я такий шляхетний лицар? Ні, моя люба, я сильний чародій смерті. Найсильніший в Даразії був після батька. Тепер є лише я. Я маю доступ до всіх його записів, отже можу проводити ті ж ритуали. А дуже скоро я буду королем, наймогутнішим в історії. І правитиму нескінченно довго, поки народжуватимуться магічно обдаровані. - Нічого не давши сказати, він схопив мене за плече і поволік до вільної кімнати, де і замкнув.
-Я скоро повернуся. Ти додала мені турбот, треба усе вирішити. Потім розберуся з усіма вами.

Як так можна було обманюватися? Де мій турботливий, надійний наречений? Чому зараз я бачу одержимого, озлобленого з нав'язливою манією величі? Де були мої очі? Чому я була сліпа? Адже він давав зрозуміти, що я повинна слухати тільки його і робити те, що він скаже. Йому потрібна була лялька, якою б він управляв. Обдумавши все як слід, я вирішила, що боротимусь за будь-яких обставин. І на щастя допоміг мені в цьому маркіз Андре Лавковський. Він не тільки відкрив мені двері й випустив, а й повернув забрані Отто речі.

-Я хочу, щоб ти зникла. Він тебе не відпустить. Ніколи. Він такий же одержимий як і його батько. Той тримав свого молодшого сина бранцем. Навідував його, розмовляв з ним, та ніколи б не випустив. З тобою буде теж саме. Повір мені.
-Навіщо ти мені допомагаєш?
-Я тобі вже казав, що мав плани на тебе, та тепер розумію, що нам не бути разом. А ще я чув розмову між ними двома і знаю, що мене використовують, грають на моїх слабкостях, на моїй ненависті до правлячої династії. Я не хочу бути маріонеткою у їх руках. Я роблю свій вибір.
-Андре, він вб’є тебе.
-Можливо. А можливо і ні.
-Я піду тільки з герцогом і з тим хлопцем. Інакше їм також не жити.
-Пішли, допоможу.

Ми йшли в глиб лісу. Маркіз залишився, відправивши нас з охоронцем, тим самим верзилою. Саме він ніс на собі Акса. Ми ж з Авраамом ледь не бігли, щоб встигнути за ним. Ноги втопали в снігу, що встиг чимало насипати.Усю дорогу я розмірковувала, куди податися, щоб Отто нас не знайшов і наскільки безпечно перенестися до столиці, до палацу чи до маркізи Ролін. Де мій колишній наречений буде нас шукати? І де ми можемо перечекати поки герцог не прийде до тями й не зможе сам приймати рішення. Я чудово усвідомлюю, що я сама аж ніяк не справлюся з цією ситуацією.
Ховатися в Полянках у Марічки або у Євдокії? Не вийде, Отто знає про них. Тоді де? Є таке місце! Там нас прихистять на деякий час.

Чоловік поклав герцога на сніг і трохи відійшов. Я взяла Акса за руку, а Авраам мене. Активувала артифакт перенесення. Переноситись завжди неприємно, а от коли магія відсутня або її замало, то взагалі вивертає зовні. Тому і не дивно, що після переходу ми з Авраамом позбувалися останнього вмісту шлунка, а герцог здавався взагалі вже мерцем. Тільки важко здимаючись грудна клітка свідчила про те, що він живий. Амулет спрацював як годиться. Ми знаходилися на подвір'ї старости. Собаки розгавкалися лютуючи. Бо хтось вимусив їх вилізти з теплих будок на мороз, припершись у гості. Староста вибіг у двір, не накинувши навіть кацавейку. Побачивши нас здивувався, та швидко взяв себе у руки та почав керувати процесом.

-Шановний, в нас сталася біда і потрібно перечекати деякий час, поки ми поставимо на ноги нашого чародія.
-Звичайно, звичайно, пані відьма, -заметушився староста, -ти нас так виручила, хіба ж ми невдячні. Та й чаклун до нас був привітний. Зараз вас поселимо, нагодуємо.

Я чесно кажучи й не пам'ятала, як село зветься, та то і не страшно. Саме тут ми вперше зустрілися з Аксом. І хоч я пристиджена втікала від села якомога далі, та зараз не час про це згадувати. Та й скільки часу пройшло, я вже і сама над собою можу посміятися з тієї ситуації. Виросла, мабуть. Мене вже мало турбують такі моменти. А може тому, що вони більше зі мною не трапляються. А шкода, було веселіше і турботи були інші. Не кращі, ні, а саме інші, буденніші чи що.

Староста нам віддав хату своєї сестри, жінки вже немолодої, вдови. Її ж забрав до себе. В хаті було тепло, пахло борщем і картоплею, що господиня нам приготувала.

Я оглянула герцога, обтерла його, обробила рани, а от магічно не впливала, бо була майже пуста. А потім я спала. Спала не як немовля, а неначе звалилася в чорну прірву. А от прокидалася довго і важко, раз за разом знову впадаючи в сон. Голова гуділа, та треба було вставати. В хаті було тихо. Акс спав, а Авраама не було видно. Вийшла на вулицю, де його і надибала.