В пошуках виходу

Я вже стомилася відбиватися від павуків, що навіть за комір залазили, знімала павутиння тільки з обличчя, бо знімати з інших частин тіла була вже стомилася. Спочатку я верещала, як якась аристократична панянка, яка тільки вбрання приміряє цілий день і виходить з кавалером на прогулянки, тільки в каретах, щоб не натерти мозоль на ніжних ніжках. Потів чхала від, здавалося, столітнього пилу. Дивно, що ніхто не почув моє верещання. Я навіть на мить зупинилася і прислухалась. У домі було тихо як у склепі. Хоча і склепи бувають різні.

Було в мене одне замовлення від вельмишановної панянки. ЇЇ дядько помер і його поклали в родинному склепі, та його душа ніяк не могла заспокоїтись і він щоночі волав непристойні пісні, як матрос у трактирі. Вже почали люди скаржитися, що він не тільки лайливий, а ще і чіпляється до людей, які волею гіркої долі опинилися на цвинтарі, щоб попрощатися зі своїми рідними або друзями.

Я тоді якось занадто сміливо відправилася розмовляти з привидом. Не обдумавши усе як слід. Моїх знань було замало, та і не підготувалася добре. Та мені пощастило, бо привід хоч і був нахабою і бешкетником, та не був злим і не збирався мститися. І поводився він нахабно не просто так. Як виявилося, чоловіком він був розбитним і гулякою знатним. І був неодружений. Проте мав гарні статки, не дивлячись, що витрачав їх на жінок, друзів і азартні ігри. Після його смерті усе добро відійшло племінниці. А виявляється, що в нього був син. І от тільки після смерті він вирішив його признати й зробити своїм спадкоємцем. Ох, і намучилася я тоді. Довелося тягнути на цвинтар племінницю, сина, свідків і повірену особу, такого собі маленького, товстенького і лисуватого дядечка. Усе вирішилося добре і свій гонорар я отримала.

Та як усе вирішиться зараз? Бо сьогодні доля мені посміхалася. Маркіз Лавковський поїхав на кілька днів, він мені сам повідомив, а амбал приніс мені сніданок аж на двох і сказав обіду не чекати, він зайнятий сьогодні. А через те, що мені вже два дні не давав спокою таємний хід, що ми з Варькою знайшли, то і чекати я не стала. Як тільки з вікна побачила маркіза, а потім і амбала, відразу рушила у прохід, яким здавалося не користувалися від дня вознесення будинку.

Сподіваючись, що вдача мене не покине я рухалася далі, мріючи не загубитися і не застрягти тут на вічно. Чим далі я йшла, тим мій запал згасав усе більше. Схоже, що я поспішила і треба вертатися назад, взяти якесь ганчір'я, свічок більше... І взагалі, хто так лізе у невідомість не продумавши усі деталі?

-Варька!
«Я не Варька!», -Зле шипить, та то більш для годиться.
-Добре. Може підкажеш в яку сторону рухатись? -Я хотіла зовсім інше запитати, та так вже сталося, що я саме зараз підійшла до розвилки з трьома шляхами у різні напрямки. І що цікаво, що увесь тунель не відповідав розміру будинку і кімнат, які мені описала кішка.
«Починай з лівого. От тут постав свічкою хрестик, щоб знайти дорогу назад. Та що я тобі усе пояснюю!»
-Ти мені поясни як так виходить, що з моєю кімнатою тільки одна межує, а йду я вже не знать скільки, пів палацу можна було пройти? Де виходи в інші кімнати? Чи тільки в моїй є потайний хід?
«Дурниці! Ти вже не один вихід пройшла»,- фиркає кішка, а я починаю на неї злитися,-«а такі довгі проходи, по тут працює особлива ілюзорна магія. А через те, що ти зараз позбавлена магії, тому і йдеш довго».
-От скажи мені, будь ласка, якого дідька тоді я стільки дорогоцінного часу витрачаю, якщо ти могла допомогти? -Починаю звіріти.
« А ти мене з собою не кликала. Сама вирішила йти».
-Варька!
«Варатінфуріті я»
-Добре!
«Що добре?»
-Добре, я визнаю, що нічого на тебе сердитися. Сама винна, що не покликала тебе. Допоможи, будь ласка!
«Ото ж бо», -муркотівши задоволено і піднявши хвоста доверху, вона пішла вперед, а потім раптово зупинилася і скомандувала: «Чародійки вперед».
-Чому це? -Не розуміючи.
«Я страшенно не люблю бруду, павутиння і пилу. В мене алергія на все це»
-От ти вже брехлива кішка! Це усі фамільяри такі чи тільки мені такий дістався?
«Усі такі. І я не брехлива. То собаки брешуть, а я вибираю найліпший для себе варіант», -не дочекавшись закінчення її промови, я рушила вперед.
«Стій. Справа»
-Що?
«Вихід»

Я роздивлялася, та нічого не бачила. Жодної підказки, що тут є вихід.

-Варя, нічого не бачу і на помацки не відчуваю,- поскаржилася я на невдачу.
«Руку вправо. Так, Трохи вниз. Ще…ще… стоп. Добре, а тепер намацай маленьку дірочку. Є?»
-Є, -зраділа я, хоч і не уявляла, що далі робити.
«Так вдави її!»

Я послухалася і почула щиглик.

«Тепер обережно штовхай, а то виявиться, що прямо в пастку зараз попадемо. Так що обережно і повільно»

Мені й на цей раз пощастило. На нас ніхто не чекав. Ми вийшли в кабінеті, в якому нікого не було. Я з полегшенням видихнула. Почала себе трохи обтрушувати та знімати з волосся й одягу павутиння. Сподіваюсь, що на кікімору я не дуже схожа після такого походу. Дзеркала не було в кімнаті, тому сказати напевно я не змогла б.

Я огледілася. Кабінет як кабінет. Стан самої кімнати такий же як і всього будинку: занедбаний, обшарпаний. Навкруги тони пилу. От не розумію, тут нема кому наводити порядок? Адже і справді, кому тут що наводити. Маркіз-розбійник, він тримає тут полонених. Можливо зберігає якісь таємниці, і йому не з руки, щоб хтось шарівся тут.

А от я вже скористаюся нагодою. І хоча при інших обставинах, я б ніколи не полізла у чужі речі, то зараз сам Бог велів. І я не прогадала. Я знайшла карту місцевості й зрозуміла, де ми приблизно знаходимося. Я знайшла артефакт перенесення. Шкода магії не маю зараз. Тому сказати, що він з себе представляє, не зможу. Хоча…

-Варічка, поглянь. Що можеш сказати?
«Одноразовий. Без прив'язки»

Просто чудово. Те, що треба. Я сунула його у черевик. І продовжила далі. Ще знайшла чудове дороге вино. Тільки воно мені не потрібне, хоча від пережитого стресу випити б хотілося трохи. Та не красти ж ще й вино.