У полоні

Боляче. Як же боляче. Спершу здалося, що у мене відсутня права рука. Бо такий біль, на мою думку, може бути, якщо людина втратила кінцівку. Я відкрила очі, проте геть нічого не побачила. Було настільки темно, що спершу я уявила, що я в якомусь склепі. Сиро і прохолодно. Спробувала запалити «Свічку» і сумно засміялася. Магія не працювала тут. Усе як звичайно у злодіїв. Сподіваюсь, що мене таки звідси витягнуть, хоча б ті ж самі злодії, бо якось от так помирати у кромішній темряві, ще й стікаючи кров'ю, не маю жодного бажання.

Я доторкнулася до правої руки. Вона, Слава Богу, була на місці. Та не рухалась. Ледь доторкнувшись відчула страшенний біль і долоня відразу стала вологою. Кров йде. Треба зупиняти. Та як і чим? Ворушитися була несила, видно багато крові втратила. Та треба було хоча б обмацати руку, щоб зрозуміти, де поранення.

-Дурна, яка ж я дурна! Варічка! -Згадала я про свою красуню.
«Та ну не Варічка я»,- з’явилася відразу.
-Добре! Що з рукою бачиш?
«Бачу»
-І? Я що усе випитувати повинна?- останні сили витратила на злість.
«Погано все. Вона геть як плітка. У двох місцях зламана, і м'язи порвані. Крові ж то скільки. В тебе, чародійко, хоч крапля ще залишилася?»

Я мовчу, бо сили мене вже покидають.

-Можеш, щось зробити?-Останнє, що сказала і знепритомніла.

Брязнули й закріпили важкі металеві двері.

-Та щоб тобі здохнути, недоумок! Це ж треба було її сюди кинути! Вона хоч жива ще? -Крізь марення почула я.
-Та жива, здається. -Хтось винно промовив.
-То чого стоїш? Хапай її й винось!
-Тут усе в крові, -гидливо.
-То й що, вимазатися боїшся? Ти зараз своєю вимажешся, якщо не винесеш її, телепень!

Хтось підняв мене на руки й поніс, очі не відкривала, аж поки світло не почало їх нестримно жаліти.

-Жива, стогне,- сказав той, що мене ніс.
-Швидше.

Поки мене донесли, якісь крупинки магії почали повертатися і судячи з усього я регенерувала. Хоча дуже повільно.

Мене занесли до кімнати й вклали на ліжко. Давненько в цій кімнаті ніхто не жив, бо вже занадто неприємно в ній пахне. Довго думати й оглядати кімнату не було ще сил, очі закривалися самі по собі, як не мої, чесне слово. Тільки но я почала провалюватися, як відкрилися двері й кроки наблизилися до ліжка.

-Я звичайно не цілитель, та теж дещо вмію, графине. Все ж таки Королівський чародій, -і почав реготати як ненормальний.

Проте стало легше, біль пішла. І хоча я руку так і не відчувала, та все ж хоч без стогону змогла ворушитися.

-Королівській чародій. Хто б міг подумати?- прошепотіла я.
-Ви праві, ніхто.-Радісно.
-Навіщо я Вам?
-Ви багато про себе думаєте. Ви ні до чого тут. Це випадковість. Ви повинні були загинути у Верховному магістраті. Я б тільки порадів. Ти мені, чародійко, не подобаєшся. -Підішов до мене й одягнув антимагічні браслети, щоб я не могла користуватися магією. -Про всяк випадок. Бо ти хоч і без сил, та вони повернуться. Якщо вже так сталося і ти тут, то твоє життя знадобиться для мого господаря. Думаю він буде вдячний мені за сильну чаклунку.
-А чому ж я так сильно Вам не подобаюсь? -Не стала вподобаться йому і переходити на ти.
-Тому, що ти усе споганила! -Я підняла одну брову в знак питання. -Граф Забродський мій друг дитинства. Після смерті його онука Маркуса Ролін, в якому він души не чаїв, граф вирішив, що віддасть свій титул і статок Дімітрію Болтову. В якийсь момент Забродський чогось вирішив, що ти будеш чудовою партією для Дімітрія. Зговорився з його батьком. Обидва графи підтримали прохання маркізи Ролін перед королем. І ось чудо, ти знову графиня. І тебе сватають за Дімітрія. Ідеальна партія була зіграна. Де треба замовлено, де треба нашептано. Я теж приклав руку. А моє слово має не аби яку вагу для короля.
-Якого Ви зрадили, -не втрималась.
-Ти ще нічого не розумієш. Скоро буде новий король. А я майбутній Верховний.

На цьому наша розмова закінчилась. Чаклун розсміявся і вийшов з кімнати.

Довго ще стояв його сміх в моїй голові. Аж до тих пір поки я не усвідомила, що там, у Верховному магістраті загинули люди. Хто саме я не знала. І хто залишився в живих теж. Герцог був позаду мене. Чи вижив він? Адже він єдиний спадкоємець трону. У Якова Справедливого дітей не має. І вже не буде. Він давав магічну обіцянку. А його дружина не пережила народжуючи спадкоємця королю. Тому у нашого монарха була надія тільки на племінника. Про що я думаю? Тут не відомо чи я виживу, а я думаю про майбутнє Даразії. На чорта воно мені здалося?!

-Варька!
«Варатінфуріті!»
-Добре.
«Добре те, що ти жива»
-Згодна, -сміюсь, -та це поки ще. Ти можеш розвідати позиції?
«Ні»
-Чому? -здивовано, що це ще за капризи.
«От як ти звідси виберешся, якщо виберешся, то треба тобі вивчити основи по фамільярам. Я можу з’являтися біля тебе тільки. Зникати можу, де завгодно. От якби двері були відкриті, то я б могла прогулятися. А так вибач», -прочитала вона мені лекцію.
-Тоді чекаємо.

Пройшло ледь десять хвилин. Кішка грілася в мене на животі, я здоровою рукою її пестила.

-От якби ти могла Отто передати послання,- з жалем сказала я.

Вона підняла голову і подивилася на мене як на саме безглузде створіння у світі. От хто сказав, що кішки не вміють виказувати емоції мімікою, на відміну від собак. Мабуть, той, хто не знайомий з моїм фамільяром.

-А ти можеш хоча б глянути з підпростору, як там герцог, чи живий? -З надією.

Не встигла промовити, як вона зникла. От холера, дістала я її таки своїми питаннями. Краще б я мовчала, все ж з нею не так самотньо і лячно. І щойно я подумала, як вона з’явилася знову.

«Живий поки ще»
-Чому поки ще? Він тут? Він поранений? -Засипала її питаннями.
«От знаєш, ти занадто переймаєшся людиною, яку ненавидиш», -знущається.
-Він єдиний, на допомогу кого можна розраховувати, -оправдовуюсь.
«Він тобі не допоможе. Хто б йому допоміг. А чого ж ти про свого любчика не думаєш?»
-Тому, що Отто далеко і як до нього звернуться, я не знаю. Та й герцог був присутній, він хоча б розуміє, що відбулося. А от «мій любчик», як ти кажеш, не в курсі останніх подій. І знати не знає. Так що з герцогом?
«Він тут. В такому ж підвалі, чи щось схоже. Не знаю, бо йшла на нього. Ледь дише. Поранений. Іскра життя сіпається, проте ще горить, хоч і дуже бліда. А більше я неспроможна дізнатися».
-Як це працює?
«Що саме?»
-Як ти бачиш з підпростору? Що відчуваєш там? -Давно хотіла її запитати.
«Цікава ти, чародійко! От як запитати якісь важливі речі, так тобі й в голову не прийде. А якоюсь маячнею цікавитись - ти здатна.»