Таке життя-каторга

Це взагалі на мене не схоже. Я роздратована і водночас мене накриває апатія і туга. Не хочеться вставати, не хочеться ні з ким спілкуватися й оточуючі неймовірно нервують, навіть коли вони просто десь поряд. Можливо, я стомилася, можливо, це наслідки усіх подій, що зі мною сталися. Це наслідки безглуздих і жорстоких вчинків людей, які викликали в мені шок і несприйняття правди.

Ще кілька років тому, я хоч і була голотою, проте я була щасливою і зі сподіванням дивилася уперед. Зараз чомусь, коли я маю хоч і не багато, та досить, щоб не піклуватися про шмат хліба, я розчарована і не бачу просвіту попереду. Я стала не на багато старшою, проте більш недовірливою і закритою.
Мене стали жахати сни, мені тривожно прокидатися. Я відчуваю себе одинокою, хоча навпаки у мене почали з’являтися друзі та ось тепер є кохана людина, яка турбується про мене.

Кожен день я підіймаюсь і йду до лікарні, де я от вже місяць як відробляю своє покарання. Спочатку все було більш як райдужно. Ми з Отто вибирали собі будиночок і почали готуватися до весілля. Маркіза вирішила взяти участь і я була дуже їй за це вдячна. Займалася я знайомою для мене справою і потроху приходила в норму після усіх подій. А потім щось сталося.

Пояснити, що відбувається була не здатна навіть собі. Мене почало накривати чорним відчаєм. Я могла годинами дивитися в одну точку і не ворушитися. Замислилась над дивними своїми вчинками тоді, коли отямилась далеко за містом: я просто йшла вперед, в нікуди. На мене в містечку почали дивно поглядати місцеві. Їх доброзичливість до мене почала мінятися на настороженість. Якби поряд був Отто, можливо було б легше, та він постійно пропадав на роботі. Будинок, який ми на час орендували приводив мене в смуток.

Сьогодні я не пішла до лікарні. Заварила собі чай і сиділа на терасі. Про чай забула геть. Він був вже холодний.

Я згадала з чого усе почалося. Той день, коли мене в одній сорочці витягли з постоялого двору, коли я познайомилася з Маркусом. Відьмак, який пив молодих магів. Людожери, до яких теж приклав руку відьмак. Як там казав герцог, що цей культ пішов з Зелених островів. Є ні, його привіз з собою відьмак. Скільки я смертей бачила за останні два роки? І для чого вони? Безглуздо, страшно і безповоротно. І мій чорний день, який став ганебним для моєї та Оттової репутації. Адже він не відмовився від мене.

Як же мені погано! Хоч би кішка ця зараз була поряд, пожмакала б її трохи. Ніяк не згадаю ім'я. Фураніті чи Верафуті, тьху на неї. Ну назвали б її Варька чи що? Варька, ти Фурія нещасна!

«Сама ти нещасна. Поглянь на себе. Ти вже як привід»
-Невже вдалося?
«Вдалося? Ти сама нетямуща чародійка, яку я тільки бачила! Я увесь час була поряд. Просто покликати треба було. Уявити мене і покликати! А ти? Ну що ти за людина? Я і підживити магічно можу, і забрати залишок, і втамувати лють твою!»
-Варічко, Фурічко, -лагідно до неї, щоб вона заспокоїлась.
«Яка Варічка, яка Фурічка? Варатінфуріті мене звуть!» -Вже сичить.
-Не сичи, я все одно не запам’ятаю. Давай ти будеш Варічкою або Фурічкою.- підлещуюсь.

Нічого не відповіла, повернулася до мене задом і дивиться в сад. Вона мовчить і я мовчу. Та мені стало легше, що вже є хтось поряд. Бо з моїм станом, можна було б і не дочекатися на маркізу та Отто.

«В тебе дах їде, чародійко. Тобі треба до лісу, якомога далі від людей.»
-Як ти собі це уявляєш? Я несу тут покарання і в мене скоро весілля.
«Ти впевнена, що хочеш заміж за магістра? Він тебе зачинить в хаті й ти будеш сидіти, світу білого не бачити. Він же і щасливий тебе подалі від людей тримати. Зараз ти хоч до своїх хворих ходиш, а потім і того в тебе не буде»
-Ти перебільшуєш?
«Та невже?»
-Все, не треба про це!
«Як скажеш»
-Я його кохаю, і він мене. Он як я його зганьбила, а він не відмовився від мене.
«Авжеж»
-От до чого твоє «Авжеж»?- почала роздратовуватися.
«До того, що кохання його з присмаком смерті. Я не маю упереджень проти чаклунів, які бавляться смертю, але вони егоїстичні та кохання їх таке ж».
-Отто не такий.
«Авжеж»
-Згинь, а то я за себе не відповідаю.

Вона й справді зникла, а я сіла і як дурепа розревілася. Я й справді стомилася. Нікого не хочу бачити й чути.
-Варька?
«Тут я», -почула.
-Добре.

Через кілька днів завітала маркіза. Судячи з усього їй не сподобалося те, що вона побачила. Довго мене сварила, що я запускаю себе, а в мене скоро весілля. Ще потрібно на аудієнцію до Верховного з’явитися. А я придаюсь самобичуванню і депресії. Почала квоктати біля мене, витягла в містечко прогулятися і все уважно на мене поглядала.

-Ліко, розкажи, що тебе так тривожить. Я бачу, що тобі геть погано. Може тобі відправити вісника Отто, поговорити з ним, раз ти так сумуєш. -Я гірко посміхнулася.

От як їй пояснити, що справа не в тому, що я за Отто сумую, а в тому, що я в ситуації, з якої немає виходу. Магістр для мене дорога людина, та я й справді помічаю, що він на мене тисне, що він готовий посадити мене у темницю і нікого не підпускати до мене. А сказати йому про це не можу, бо в мене таке відчуття, що я винна перед ним. Він ще іноді кидає такими розмовами, що ми тут із-за усієї моєї історії. А ще відчуття безвихіддю якогось гнете, їсть мене з середини.

Якби не хотілося усе зам’яти й вдати, що нічого не відбувається, та не вийшло. Отто теж помітив, що я не в настрої, більш відмовчуюсь і зовсім не радію майбутньому весіллю.

-Що сталося? Ти ображаєшся, що я тебе залишаю одну? Кохана, ти ж розумієш, що в мене робота? А доля жінки будувати гніздечко і чекати на свого чоловіка. Як з’явиться в нас малюк, тобі не буде часу сумувати. Ми ще подивимось кілька варіантів будинків. Щось підберемо і ти будеш вже господинею в ньому. Ну посміхнись,- підлещувався Отто.

Я посміхнулась, схоже дуже гірко, бо моя посмішка не сподобалась магістру.

-Ти не хочеш за мене виходити?- Настрій відразу змінився.