Хуха і неприємні розмови

Хтось мені на вухо хрюкав. Ще й підчавкував. Я відкрила одне око і побачила біля себе частину бурого хутра. "Чи не мене там доїдають вже", - промайнула думка. Відкрила друге око і трішки повернула голову. Біля мене сиділа хуха і чавкотіла шипшиною. Помітивши, що я прокинулась і слідкую за нею, кинула свої смаколики та сховалась у норі під корінням дерева. Одні очі звідти уважно і з цікавістю за мною слідкували. Я не без зусилля підвелася. Мене коні топтали чи що? Боліла кожна кісточка в моєму тілі, голова була ладна просто тріснути від простого кліпання очима. Сіла, обвела очима навкруги. Тепер питання: як мені з відси вибиратися? Долонею згребла ягоди шипшини та протягнула хухі.

-Це ж твої смаколики? Йди сюди.- Приманюю. -Я тебе не скривджу.

Недовірливо з нори вилізла маленька лахмата голівка. Очі-бусинки жадібно дивилися на мою долоню, де лежали такі бажані шипшинки. Повільно хуха рухалася до мене. Потім дуже швидко, я й кліпнути не встигла, як в моїй долоні було порожньо. І вже біля дерева сиділа задоволена собою маленька пухнаста тваринка.

-О це ти молодець!- Підлещуюсь. -Правильно, не можна довіряти чужинцям. А то я можу бути злою і ще й крадійкою твоїх запасів.

Хуха хитає головою, а я посміхаюся.
Хухи-це лісові духи. Вони відчувають, коли людина зі злобою в серці. Таким вони й не показуються. Та зараз я хитрю, бо потрібна мені допомога цієї пустухи. А вона, як думки мої читає, підходить ближче.

-Мені дуже треба до друга, він в біді. Я пішла шукати трутовик лускатий і попала у сіті до Блуда. Тепер не знаю, як повернутися. Допоможи, будь ласка. Я віддячу тобі за поміч.

Хуха з зацікавленістю опустила голову на плече.

-В мене є горішки в меді.

От де загорілася мордочка щастям, ще й оченята закотилися від сподівання на смачне. Лісовий дух заплигав і побіг уперед, ще й підскакував від нетерпіння. Бо як швидко я не намагалася йти, а ноги не тримали.

Не так вже й далеко я зайшла від галявини, де ми з Аксом розмістилися. Просто ходила колами, схоже. Акс сидів опершись об стовбур бука і дрімав. Як я вийшла на галявину, відкрив очі й стомлено запитав: «Де ти була? Чорти б тебе побрали, чародійко! Думав, що згинула». Закрив очі, і здавалося, що заснув. Я дістала горішки, які обіцяла хухі.

-Дякую тобі за поміч. - Протягнула.

Грудка хутра вже жовтогарячого кольору протягнула маленькі цупкі лапки, схопила горішки й зникла. Я добрела до дерева й опустилася поряд з Аксом.

-Треба ж,- хмикнув.- Де ти хуху знайшла, ще й зговорилась? Дивуюсь тобі чародійко.
-Мене Лікою звуть.
-Пам’ятаю. Я все пам’ятаю.

Видно було, що йому важко розмовляти. І знаючи, що він взагалі не балакучий, тим дивніше було, що зараз йому хотілося поговорити.

-Чого пішла?
-Трутовик пішла шукати. Я без магії та й ти без магії. А ще тебе жар палив. Доторкнулася до нього, щоб перевірити температуру. Він перехопив мою руку і стиснув у своїй велетенській, де п’ять моїх поміститься.

-Я не про зараз. Чого тоді з постоялого двору втекла?
-Я поспішала, -обличчя горіло вогнем сорому.
-Я помітив. Це ж ти була тієї ночі. Я тільки вранці дотямив. І мою руку підлікувала. Ліко, скажи чому.
-Що чому?

Він мовчав, пауза затягувалась.

Я повернула голову і подивилася в його очі. Стомлені, зневірені. І знову відчула увесь біль, тугу, і важкість тягаря відповідальності.

-Ти відчуваєш мене? -Киваю.- Пожаліла…

Відпустив мою руку.

-Не смій мене жаліти! Я не каліка! Те, що я спотворений, ще не означає, що я нещасний. Ти чуєш, чародійко? Я не потребую чийогось тіла від жалості! Я можу отримати будь-яку жінку, якщо забажаю.

Я мовчала і боялася навіть дивитися на нього. Навкруги почало грітися повітря. Ті залишки магії, що залишилися чи ті, що почали до нього повертатися, намагалися вирватись і спалити усе навкруги. Із-за своєї люті він не контролював себе. Не дивлячись на те, що я не мала фізичних сил, щоб рухатися, я швидко до нього притулилася і почала шепотіти: «Акс, акс заспокойся. Будь ласка, послухай мене. Ти ж такий сильний, такий здоровий. Хіба тобі потрібна жалість, ніхто і не подумає тебе жаліти. Подивись на мене».

Я не могла достукатись до нього.
Тому від безпорадності почала лупцювати його своїми кулаками. Та що там мої кулаки для його богатирського тіла? Як укуси комара. А потім від безсилля я розридалася. Я вже жаліла себе. Тиняюсь світом, втрапляю у якісь історії постійно. Отто мій десь запропастився. Так стало себе шкода, так хотілося, спокою. Сильні руки мене обняли й почали заспокоювати.

-Не плач, Ліко. Хіба чародійки плачуть? Та ще й такі як ти.
-Які це такі? -Зацікавилась.
-Які не вішають свого симпатичного носика і ще готові втерти носа усім, хто не згоден з їх думкою. -І регоче.
-Ах так,- і лупнула його кулаком у груди, він і не помітив.

А ще недалеко від нас лежав той самий гриб, заради якого я блукала під маревом по лісу. Схоже, що маленька хуха принесла такий потрібний подарунок. І наші конячки повернулися, ходили і вишукували останнє, що ще не встигла прибрати осінь.

-Хто тебе так подер? -Запитала для того, щоб порушити гнітючу тишу. Я не розраховувала на правдиву відповідь. Навчена вже.
-Песиголовець, -відповів так просто, неначе нічого незвичайного в тому немає.
-Та що ж це таке? Звідки? Я вже не вперше за останній час про нього чую.
-Що?! І де ж ти про нього чула?

Прийшлось розповідати про Семена і про розповідь знахарки, за тим пішли питання і я розповіла про відьмака. В якийсь момент я замислилася, чи маю я право розповідати подробиці. Потім зрозуміла, що я й не знаю їх, мені не розповідали.

-То як ти казала твоє прізвище? -Раптово запитав він, після розповіді про тітку Клару.
-Я не казала як. Та і яке це має значення? Я ж в тебе не питаю прізвище.

Своїми словами я його повеселила і більше ми не поверталися до цієї розмови.