Розповідь знахарки

Схоже, що управитель маєтком чекав на мене і вже підготувався. Дуже неприємна особа. Худий, невеличкого зросту і з хитрющими бігаючими оченятами. Він так участливо заглядав в очі та виляв з відповідями, що вже через п’ять хвилин хотілося піти геть.

Але я наполеглива. Ми з Отто передивилися папери, за якими у мого батька ще й борг був. Маячня якась. Найбагатша людина країни брала в борг? Але я запам'ятала цього вельмишановного пана Бурсика і до нього теж збиралася навідатись для розмови. Хотіла глянути розхідні журнали тітки, та управитель швидко їх забрав і не дозволив, через те, що я не мала права.

На зворотньому шляху навідалась до знахарки. Побачивши мене позаду магістра спала з обличчя, бо спочатку посміхалась йому і запрошувала до себе. Чомусь неприємно їй було мене бачати.

-Добрий день, Марто! Запросиш нас до себе? Є кілька питань.

-Я зараз дуже зайнята. Якось іншим разом. Згадала, що треба бігти. Забудькувата стала. Сама розумієш вік вже поважний маю. -Стала розказувати вона.

-Я наполягаю, - і вперто заходжу до хати, а вона задкує, оскільки у дверях стояла. Отто заходить слідом.

-Розказуй, -кажу.

-Що розказувати, Ліко? Ти й так вже все знаєш. Бачиш як життя склалося? Хто ж міг подумати.

-Марто! Я тепер не маленька дурна дівчинка, якій наговорити в три короби можна. Я чекаю від тебе правду. І повір, брехню почую. І магістр почує, а він дуже не любить як з нього дурня роблять. - Подивилася на магістра, а він куточком рота посміхається.

Було видно, що знахарці страшно, але те що вона замовчувала ще більше її страшило. Магістр, щоб її «підбадьорити», випустив з долоней темряву. Марта жахнулася від нього і заговорила.

І в цій історії було все: людська жорстокість, жадність, заздрість, гординя, гнів, хтивість.

-Вперше він з'явився перед тим, як тебе маленькою привезли. Я це знаю точно, бо до мене прийшов, тітку твою питав. Хоча яка вона тобі тітка. Ніхто, навіть не родичка. Я подробиць не знаю. Не питай, не зі мною вирішував питання. Клара не розкаже тобі теж нічого.

Він дуже страшна людина цей відьмак. Клара його до смерті боїться. Помре, але не видасть. Вона може й не брала б тебе. Та підсіла вельми на еліксир.

-Який еліксир?

-Молодості. Як ти думаєш скільки їй років? Не відповідай, все одно не вгадаєш. Я ще малою була, а вона виглядала так, як зараз. Я вже он старуха. Хоча маю крихту магії. Вона не має, отже усі гроші спускає на продовження життя. Дуже вже боїться вона старості й смерті. Цим і підкупив її відьмак. Може він і посадив її на це кляте зілля. Не знаю.

-Пам'ятаєш як тебе привезли? Маленьку, злякану, нещасну. Але з таким величезним магічним потенціалом. Та твоя магія нікому не потрібна була. Більш того, заважала. І мені в тому числі. Ти для мене була конкуренткою. Тому, коли Клара попросила запечатати твою магію, я з радістю погодилась. Ти й в Академію не повинна була попасти. Та запечатана магія, виходила з-під контролю. Треба було її вгамувати. А так на тебе чекало заміжжя з паном Бурсиком, нашим сусідом, у якого виноградники.

-Знайоме ім'я,- глянула на Отто. Бо саме цей пан тримав батьків борг, -що далі?

-А далі? Далі не вийшло, як хотілося усім! Ти як поїхала, то для моєї справи загрози вже не було. А от у Клари почались неприємності. Пан Бурсик тебе не отримав. То й добре для тебе. Має погану репутацію у світі. Не одну вже дружину поховав.

-От лярва. -Не втрималася я.

-А хотів. Клара хотіла тебе навіть зачинить, як ти приїздила, та не встигла. Не думала, що ти на наступний день поїдеш.

-Що з відьмаком? -Допитувалась я. -Ти бачила його обличчя? Знаєш ім'я? І яке він має до мене відношення?

-Ого яка шустра,- сміється знахарка,- ім’я не знаю. А обличчя бачила. Високий, чорнявий, проте сивина вже з'являється і темний він, така ж магія як і у магістра. Та буде він сильніше від нього, бо проводить він темні ритуали. Він і Клину випив.

-О, Боже!

-Ні, він не допоможе, -сміється,- а ні тобі, а ні мені.

-З цього місця детальніше? -Вперше заговорив Отто.

-А що детальніше? Клина була обдарованою. Слабенькою, але дуже цілеспрямованою і працелюбною. Вчилася сама, коли я перестала вчити. Я гадала, що буде мені помічницею, а вона переросла мене. Що ти так на мене дивишся, Ліко? Так, я паскуда. За своє місце під сонцем трушуся! А чим мені ще жити? Як вмію, так і кручуся! Я відьмака на неї навела. Йому я не потрібна, в мене слабенька магічна іскра. В неї була сильніша, ще й розвивала вона її по трохи. Та Семен крутився поряд. Він був справжнім богатирем. Ти вже не застала, як він змужнів і як вони одружилися. Мати його вмерла, то вони там в батьківській хаті жили. Так от, він би так все не залишив. Я не хочу про це розповідати.

-Кажи!

-Відьмак позбувся його, щоб під ногами не плутався. Я тіло бачила, то не ведмідь. Песиголовець.

-Та в нас з роду тут їх не було! Що ти кажеш? Звідки йому тут узятися?

-Я кажу, що бачила! Не ведмідь! А потім пішли чутки по селі про Клину.

-Ти рознесла? -Мовчить. -Я не чую відповіді?!

-Я! Так я! І я не каюсь. Як же мені усі набридли. Ненавиджу це Богом забуте село! Я не такої долі собі хотіла.

-Далі! -Знов Отто.

-Так, я пускала чутки.

-А немовлята? -Бо я не дуже розуміла ці випадки.

-Не знаю, що з ними сталося. Відьмак, щось робив. Клина тут не до чого. Вона одне маля намагалася врятувати, біля нього відьмак її й вбив. Вона як сухе поліно лежала, коли люди збіглися. -Бачу жах в очах Марти.

-Тобі страшно?

-Ти навіть не уявляєш наскільки. Він не людина. Це сама смерть, сама тьма, яка в будь-який момент може з’явитися на твоєму порозі. Усі, хто хоч раз стикався з ним живуть доти, доки вони йому потрібні. І ти йому потрібна. Поки що. Його люди тебе привезли. Вони хотіли, щоб ти тут і залишилася. Щоб тебе віддали збоченцю Бурсику на знущання. Які в нього на тебе плани я не знаю і не хочу знати. Але ж для чогось він залишив тобі життя?