Старий знайомий

Тріскочуть дрова у вогнищі. «Зараз буде мене готовити», -перше про що я подумала як стала приходити до тями. Цікаво як вона буде мене готувати? Спочатку вб’є? А як? Мабуть, заріже, так найпростіше. А потім що?
-Гадаю, на шматочки поріже, частину з’їсть, а частину в холодному потримає.
-А я гадаю, що досить маячню нести й час вже підійматися. Я не збираюся тут до наступної зими с тобою сидіти. - Дуже неочікувано прозвучало.
-А?- я спробувала сфокусуватися, та не виходило.

-Щось баба Нюра заговорила як чоловік.
-Бабою Нюрою мене ще не називали, -почав реготати.

І так знайомо реготав, що в мене закралися підозри. Колись таке вже було. А я все не могла зосередитись.
-Випий. Повинно прояснитися,- до губ притулилася металева кружка.

Зілля було знайомим, а що за зілля, не могла пригадати. І що це за така кружка? Хіба на морозі п'ють з металевих кружок?
-Губи з язиком примерзнуть, -знову сказала в голос і знову з мене посміялися.

По трохи й справді почало прояснюватися у голові. Очі почали розрізняти предмети і я побачила біля себе мого старого знайомого. Очі б мої його не бачили. О, ні, нехай бачать, бо бути сліпою не хотілося. Ті самі глибокі сині очі, те саме скалічене шрамами обличчя.

-Здрасте, -краще б я мовчала.
-Привіт. Ти як чародійка четвертого ступеня? -Глузливо.
-Жива.
-Бачу, -всміхається.
-А чого я жива? -Нарешті до мене дійшло.

Огледілась. Ми сиділи на невеличкій поляні. Поряд палало багаття. Конячки наші стояли, щось жували з привязаних мішечків. Було тепло. Мабуть, контур поставив. Глянула йому в очі.

-Я врятував. -Так, не дуже він балакучий.
-Як?
-Яка різниця? Головне, що ти жива, -роздратовано.
-Треба повертатися,- я підскочила і почала шукати свій мішок.
-Куди ти зібралася? Сядь і заспокойся! -Схватив мене за руку і всадив назад.
-Ти не розумієш, там людожери! Там, можливо, є люди їх треба врятувати. -Не могла я заспокоїтися.
-Немає там нікого вже. Вже королівська гвардія і дізнавачі працюють там.
-А як же? Там... віз стояв… Глафіра сказала… готовити треба… кого? Вона його?- від хвилювання і розуміння, що відбулося, не могла нормально висловитися. Та він і так мене зрозумів.
-Їх
-Га? -Не зрозуміла я.
-Там була не одна людина. Тому не його, а їх.
-Боже, який жах. -Я настільки ясно зрозуміла, що тільки дивом врятувалася і мене чекала така ж сама участь.
-Дякую тобі. Не хотілося б бути обідом чи вечерею.
-Про вечерю. Їсти будеш? -Краще б мовчав, бо мене скрутило і я побігла спорожняти шлунок під дерево, добре, що він вже був пустий майже.
-Розкажи все, будь ласка,- попросила як повернулася.
-Та що розказувати? Село людожерів. Вони вже п’ять років жеруть. І частину своїх з’їли. Спочатку тих, хто не підтримував, потім тих, хто відмовлявся від таких делікатесів. Заїзних їли, а добро їхнє потім ділили. Там по дорозі вверх ще одне село є. Точніше було. Тепер одні хати залишилися. Але ніхто б ніколи того не дізнався, бо туди вже ніхто не доїжджав.

Розказував так неначе йому байдуже. А мене вже трясло. Від жаху, від жалості до так страшно загиблих людей, і від усієї цієї ситуації. Намагалася взяти себе в руки. Та виходило геть погано.

-А як ти потрапив до села? Теж хотів хуртовину перечекати?
-Побачив твої ще свіжі сліди, які вже сніг замітав. Пустив вперед маячок, щоб поглянути що попереду. З’явилися підозри, як ближче під’їхав. Бо зненацька на три живих істоти стало менше у селі. А наступне село взагалі вимерле. Я поспішив і вже знайшов тих чолов'яг, що… Як ти казала її звуть? Глафіра? -Киваю.- Так от у Глафіри тієї. Отже, застав її за роботою. Вона вже одного патрала. - Побігла знову випорожняти вже повністю пустий шлунок.

Як повернулася він продовжив.
-Тебе знайшов ще цілою. Та бабця вже все підготувала.
Викликав дізнавачів, тебе звідти витягнув. Ось чекав поки прийдеш до тями.
-Це якийсь жах! Як таке може відбуватися в наш час? Це якась дикість?
-Це поклоніння Унре, культ який прийшов із Зелених островів. Мене більше хвилює, як саме він сюди прийшов цей культ.
-Звідки ти це знаєш? -Не витримала я.
-Якось попала в руки одна історія мандрівника.
-І що він писав? -Стало цікаво, що це за людоїди й кому вони поклоняються.
-Що потрапив у полон до дикунів. Вони поклонялися богу Унре, приносили людські жертви, а потім їх з’їдали. Вони їли і своїх, якщо перемагали їх у спорі й у бою. Вважалося, що з’їсти свого ворога - це взяти його силу.
-Як же цей мандрівник врятувався?
-Ніяк. Врятувалися лише його записи. Все досить теревенити, чародійко.
-Як тебе хоч звати? А то я навіть не знаю, кому маю завдячувати за порятунок, - спробувала перевести розмову, бо занадто лячно було від таких розмов.
-Зви Аксом.
-А я Ліка.
-Чародійка четвертого ступеня, -насміхається.
-А ти, чаклун Акс? Чим можеш похизуватися? -І чого він увесь час регоче з мене.
-Ти мене бісиш, -не втримала я емоцій, коли він перестав сміятися.
-Ти ще дитина, Ліка. А я не збираюся хизуватися, у мене немає бажання комусь і щось доказувати. Ти готова? -Почав підводитись.

Я помітила біля нього меч. Такий меч може собі дозволити тільки дуже заможня людина. На рукояті стояв магалік. Такий, який видобували в наших шахтах. Вкрав? Чи трофейний? Акс не схожий на багатія, то звідки такий меч? Він помітив мою зацікавленість, прослідкувавши за поглядом. Нічого не сказавши, взяв свій меч і направився до коня.

-Зачарований? -Не втрималась, бо ж дуже я питлива. Буде ж свербіти від цікавості.
-Зачарований, -холодно.
-Звідки такий?
-Там такого вже нема, -сердито. Бо вже дуже не подобаються мої питання.
-Вкрав?
-Слухай, Ліко, чародійка четвертого ступеня. Якби ти не була дівчиною, то відповіла б за свої слова. А так я з жінками та немічними не воюю.
-А мене вважаєш немічною? -Підставила до спини йому свій меч.