Баба Нюра

Погода погіршилась. І чого я ще неділю не погостювала? Вже весна увійшла б у свої права і можна було по сонечку їхати, пташкам радіти. Та чогось мені кортіло. Хотілося швидше розв'язувати усі питання. І здавалося, що якщо і по календарю весна, то і погода повинна стати, та не там було. Уже наступного дня почалась якась страшна завірюха. Снігу навалило моїй Стихійці по коліна. Вона дуже важко йшла. Вже вечоріло і треба було десь зупинятися. По дорозі нічого навіть не намічалося по переду, це я точно знала. А от якщо з’їхати з тракту вправо, то десь через пів години буде кілька сіл. Можна буде напроситися. Так і вирішила.

В пів години я не вклалася. Було вже дуже темно, як в’їхала в село. Завірюха посилилась. І село неначе вимерло. У вікнах було темно, а доріжки до будинків вже повністю завалило снігом. Дивно, що собаки не брехали, поховалися і ніс не висунуть. Ну і правильно, в таку негоду добрий хазяїн пожаліє бідолагу. Мене тільки пожаліти нікому. Біля однієї з хати побачила віз стояв накритий і ще доріжка не повністю засипана, а у віконці вогник мерехтить. Вирішила зайти запитати, може, напроситися. Стихію навіть не прив'язувала, бо знаю, що сама не втече. А сама пішла до хати. Відкрила мені вже немолода жіночка. Бачу, що здивована. Не очікувала гостей ще й в такий час і в негоду. Поклонилася господині, пояснила, що попала у снігопад і нема де переночувати. Може до себе візьме чи підкаже мені, хто зможе.

-До себе не візьму. Нема куди. Вже взяла постояльця. -Головою на воза показує, -а хто може підкажу звісно. Чого ж не підказати? Через чотири хати ярок. Як його проїдеш, зверни наліво і трішки в гору. Побачиш хату криву, то тобі туди. Там баба Нюра живе, візьме тебе до себе. Ти тільки скажи, що від Глафіри. Це я. Погано вона чує. То ти сильніше стукай.

Я подякувала і хотіла ще запитати про старосту. З’явилася думка затриматись на кілька днів, поки лютувати не перестало. А щоб просто так не сидіти, то може яка робота по моїм вмінням би знайшлася.

-Ти йди… йди. Ніколи мені. В мене гості. І готувати треба.

Я й подумала, що ранок покаже, з бабцею поспілкуюсь. Вона мені усе і розкаже. Подякувала Глафірі, та й поїхала шукати ту саму криву хату. Ледь знайшла. Її майже снігом замело. І справді крива. Треба буде зі старостою поговорити, не гоже, щоб старій одинокій бабі село не допомагало. Хата осіла вже і трохи покосилася. Видно, що зовсім скрутно старій. До хати по снігу ледь пробралась. Довго стукала.

-Хто там вештається в таку пору? -Невдоволено проскрипів голос старенької.

-Вибачте, будь ласка. Мене до вас Глафіра направила. Я подорожня. Пустіть від негоди скритися.

-Ох, ти ж Боже мій, дівчинко! Та що ж це таке! Зараз… зараз… зажди,- було чути копошіння і лягання засову. Потім двері відчинилися. На порозі стояла бабця.

-Що ж ти бідолашна, у дорогу оце сама вибралась? Заходь, заходь. Щас я каганчик запалю. Спала вже.

-Я з конем…

-А? -Не почула.

-На конячці я приїхала, -кричу, щоб точно почула.

-Та я чую, не глуха. Не треба кричати. Заведи туди у стайню. За хатою. А я зараз…

Я завела стихію, повісила на брус мішечок з вівсом, погладила і пішла до хати. Бабуся метушилася, підкинула дров до печі, яка вже почала остигати. Воду поставила у казані.

-Зараз… зараз… ти відігрівайся. А я щось придумаю. В мене вибір невеликий. Чай зроблю хоч. -Метушилася старенька.

-Чай то добре. А повечеряти в мене є чим.

Дістала зі свого мішка делікатеси, що кухар маркізи мені напакував, а там було чим дивувати. Розклала на стіл і господиню запросила.

-Я, дитино, до такого не звична, але дякую тобі. Ти їж, не соромся, на мене де дивись. Я от сирка візьму. І от солоденького не відмовлюся. Давно я ласощі не куштувала.- І причмокує.

-А що староста не допомагає?- питаю оглядаючи хату.

В хаті дуже скромно і бідно. По стінах уже тріщини пішли та вже в кутку видно, що дах прогнив і пліснява розростається від сирості.

-Так в нас немає старости. Вже років п'ять як немає. -Відповідає баба Нюра.

-Дивно, що нового не вибрали. А селяни чого не допомагають?

-Допомагають, моя мила, не турбуйся. Он і тебе до мене направили. Ти ж мені підсобиш трохи, щоб я зиму перезимувала і з голоду не вмерла?

-Звісно. -Чи мені шкода грошей для бабці. Віддячу їй за гостинність.

Я собі перекусила і чаєм гарячим запила. Бабуся навпроти кексики смакує. Дивлюся на неї та думаю, як же їй бідолашній тяжко живеться. Як страшно от так існувати, а не жити. Тут і побиратися на селі нема де. Недарма Глафіра мене до баби Нюри направила. Хоч так, щоб хтось копійчину їй дав. Адже не густо тут в них із заїзними. Погляд зачепився за ковдру на печі. Аж залюбувалася. Уявила, як же добре зараз там лягти й витягнути ноги, ковдрою такою чудовою вкритися. Але дивно, що ковдра новенька з шовковим напірником. Такою тільки шляхетним панам вкриватися.

-Яка у Вас ковдра гарна. -Похвалила я.

Старенька підняла очі й посміхнулась мені, я хотіла посміхнуться у відповідь, та посмішка застигла на півдороги. Очі баби Нюри дивилися на мене із божевільним блиском. Майже беззубий рот трясся передсмаком. Чорно... усе чорно в душі у неї й несе мертвечиною. Не стара вона, а людожерка. І тільки хотіла закричати, схопитися, та тіло стомлено осіло знову на стілець і очі почали закриватися. «Чай. Ось звідки такий присмак. По дурному згинула», подумала я. Останнє, що я побачила - була радість людожерки Нюри: «Попируємо».

Дорогі мої читачі!

Поставте, будь ласка, зірочку "Чародійці". І додавайте книжку до бібліотеки, щоб не втратити.

Дякую, що ви зі мною.