Перелесник

Куди тепер я навіть не уявляла. Я провела два дні у якійсь навіженій метушні. Тільки те й робила, що кудись їхала і комусь щось розповідала. Стомилася.
Вигор велике місто, тут вирує нічне життя. Люд снує туди-сюди, візниці їздять, у тавернах гуляють. Ми зі Стихійкою повільно йшли містом, треба було б десь зупинитися і поїсти не завадило б. У мене у мішечку було що, але ж не посеред дороги. Якби не зима, то ми краще десь за містом би примостились.
-Пані чародійко?-За моєю спиною стояв хлопчик, років дев'яти, одягнений у батьковий кожух. Рукава ледь не волочилися по землі. Голова не покрита і на ній вже шапкою навалив сніг.
-Чародійка, -і уважно дивлюсь на нього. Хлопчина не бідний, по одязі видно. Але чому в таку пору сам. Згадала потерчат і сама собі посміхнулася. Хлопчик був живий, тут навіть магія моя відчувала.
-Чого тобі?- А він стоїть і видно, що не знає з чого розпочати.
-Батько повернувся три дні тому,- а потім бачить, що хочу щось сказати й поспішає закінчити думку, -тільки то не батько. Я відчуваю, інший хтось.
-Чому в магістрат не пішов?
-Був, мене прогнали з порога. В мене тільки от, - і протягує мідну монетку, але не нашу, заморську, - батько з караванами ходив, привіз. Я за Вами пані з магістрату йду. Вистачить цього?
І знову монетку протягує.
-Пішли. Скажеш батькам, що я на постій попросилася. Обіцяла гарно заплатити. Що чародійка не кажи. Буде де кобилку мою поставити? - Киває.
Господиня зустріла добре. Дала воду умитися і за стіл запросила. Вечеряли мовчки. Чоловіка за столом не було.
-Ганно, важко Вам, мабуть, однією сина ростити?- вже хитрю.
-Та я ж не одна, -захвилювалася, -разом з чоловіком ростимо.
-А де ж господар, чого вечеряти не сідає?
-Втомився.- На тому і закінчили розмову.

Вже як вложили мене спати, почула господаря. Ох і заливав соловейком. І так ніжно до своєї дружини звертається, і так лагідно її називає. Чую двері скриплять, хтось до мене увійшов.
-Ти ба, як він до неї пеститься, а вона аж тане від того? Тато ніколи так не робив. А цей як зачаровує її.
-Як би мені на нього подивитися?- а сама й так відчуваю нечисть. І відчуваю, як Ганна втрачає по трохи життя, смокче її хтось. От хто цей хтось, я і хочу глянути.
-Зараз, -і вибіг.
Чую кричить, як хтось його ріже. Я ж і злякалася за нього, біжу. У коридорі стикаюсь з матір’ю і перелесником, бо це саме він був. Присмоктався до Ганни та відлипнути не може, втримує. До сина навіть відпустити не хоче. А любов до дитини крізь чари пробивається. Тягнеться вона до своєї кровиночки. О, вчасно я. Бо якби ще дня два, то вже б малий залишився сиротою. Я в коридорі пропустила Ганну, а після неї відразу йому підніжку підставила, він і гепнувся відразу за мною.
-Я така незграба, пане перелеснику, що навіть і не соромно.
-Чародійка.- Зі злістю прошипів гад. І почав перевтілюватися. Ну так, чого ж вже ховатися, як упізнаний. Зараз переді мною стояв чи висів у повітрі змій з довгим вогняним хвостом, ох і гарний сучий син. Але момент був втрачений. Зараз величезний змій ринувся на мене. Я відступала і ставила перед собою стіну. Спочатку почала ставити вогняну завісу, а вже потім дійшло, що він зі стихією вогню, тому на пів дороги передумала. І поставила водяну стіну. Стіна стояла і шипіла, а пройти її перелесник не міг.Скільки так стіну продержу не знаю, бо сили взагалі мало і з кожною хвилиною усе менше. Дивлюся, а він аж біситься і обличчя його, яке спочатку своєю красою привабило, стає потворним. Очі вилупились, шкіра вкрилась лускою. 
-Фу, ти потвора, - а він з новою силою кидається вперед. А потім, щось надумав. Знову став батьком хлопчика, подивився на мене з викликом і зайшов до кімнати, де Ганна з сином були. На мене накотив відчай. Я їх не врятую, і побігла слідом за ним. В кімнаті він вже обнімав Ганну і посміхався дивлячись мені в очі. Життя від неї тонким струмочком витікало до перелесника. Вона вже стояла бліда і якби він її не тримав, впала б. У кутку на ліжку плакав хлопчик.
-Відпусти її й можеш йти.
-Ти ж знаєш, чародійко, що я не відпускаю, -і скалиться тварюка. А в мені кипіть. Та не можна більше мені чарувати. Одна стіна спустошила мене, а як зірвусь, можу перегоріти.
-Хлопчика віддай, -пришла думка.
-Забирай. Але вона моя.
Хлопчина до мене йде й тремтить, а як поруч вже то шепочу, щоб до матері кинувся і свій натільний хрестик на змія накинув.
-Мамо, -і такий молодець, хоч і страшно йому було, та він впорався. А перелесник і не очікував від малого такого. Кричить, горить, та не червоним полум'ям, а синім. Тільки купка попелу залишилась. Ганна безсила впала. Хлопчик до матері кинувся і плакати почав.
-Не плач, з нею усе добре буде, хочу влити трохи сили в неї, та згадую, що не можна поки.- Ти молодець! Ти врятував свою маму і мене. Попіл не чіпай. Завтра все розкажу, а сьогодні вже немає сил.

Вранці ми снідали з хлопчиною у двох. Ганна була заслабка. Але провести мене вийшла.
-Скажіть, пані чародійко, немає вже мого чоловіка в живих, раз перелесник до мене прилетів?- я змовчала, а вона і так все зрозуміла.
-Ганно, візьміть у кімнаті попіл від перелесника і навкруги хати розсипте. Щоб інший не явився у вигляді вашого чоловіка і навіть щоб над хатою не літали.
Ганна подякувала за допомогу і відплатила. Я не відмовлялася.
А вже на сусідній вулиці мене наздогнав малий.
-Я не відплатив,- і протягує той самий мідячок, -якби не ти, то… 
І бачу, що зараз розплачеться.
-Ти чого? Якби ти мені не допоміг, то і я б пропала. А монетку залиш, -почав вперто стискати зуби, -послухай, матінка твоя віддячила мені. А монетку на згадку про тата залиш. Ти ж вже дорослий і усе розумієш? -Киває.
- От і добре. І пам'ятай про нього. Він завжди буде поруч, буде на тебе дивитися і радіти за тебе. 

Поцілувала його в лоб, вскочила на Стихію і поїхала з міста.