Євдокія

Хотілося пити. Губи злиплися і не хотіли ворушитись. Ледь щось поплямкала. І чиясь прохолодна рука влила до рота якусь бридку гидоту. «Ліки»- пришла думка, а потім знову прийшло забуття. Так було кілька разів. Не знаю, в котре я прийшла в себе, було темно. Тільки свічечка догорала. Було відчуття, що відлежала бік, але поворушитися було надто складно. Очі, в які начебто насипали піску, дерли нестерпно. Відчувала себе як після копит цілого табуну коней. Потихеньку почала роздивлятися хату. Це була саме хата. Дерев’яна, засмолена, тепла. У кутку стояла пічка, від неї ще йшов жар. Зверху висіли пучки трав. Напроти біля вікна стояв стіл, на ньому, склавши руки під голову, спала жінка. Хотіла її позвати, але чомусь не стала. Заплющила очі й заснула. Цього разу це був вже сон, а не забуття.

Сонячний промінчик лоскотав моє обличчя. Відкрила очі та спробувала підвестись.
-Не поспішай, усьому свій час, -пожурила мене та сама жінка, -ти ще занадто слабка.
Вона піднесла до губ кружку і допомогла випити той самий настій, що я пам'ятала.
-Мене кличуть Євдокією і ти так називай. Як тебе звати, чародійко?

На мене дивились карі стомленні очі, на плечах лежала довга коса, яку трохи посріблила сивина. Вже не молода, та ще дуже статна жінка.
-Ліка, -закашлялася, -як я тут опинилася?
-У лісі знайшла голу голісіньку, жар тебе забирав. Як вижила, дивуюсь. Так, мабуть, на роду тобі написано. 
-Треба терміново вісника відправити,- хитає головою,- ви не розумієте, там людей з магічним даром катують.
-Тихіше. Тобі не можна зараз нервувати. Мені шкода, але я не вмію вісників відправляти. Не маю таких знань. Я проста сільська знахарка. Живу навіть не у селі, а в лісі. А в тебе не вистачить сил. Треба чекати.

-Не має часу чекати. Там можуть люди загинуть. Скільки я непритомніла? 
-В мене ти вже сім днів. Гадаю, днів три ти була в лісі, бо уся галявина була розтоплена, дерево під яким лежала бруньки пустило. Чого дивуєшся? Так буває, коли магія переповнює.
Я не розуміла, до чого це вона, в мені магія з восьми років живе. А потім було одкровення. Поки Євдокія мене годувала бульйоном, розповіла свої припущення.

Я зробила з них свої висновки. А виходить, що магія моя була частково блокована. Цим замком був амулет на моїй шиї. Як виявилось, зараз в мені тече цілительська магія. А я все думала, чому в дитинстві батьку казали, що я неймовірно сильна, а в Академії я була середнячком. І мені так важко давалися більшість предметів. І подумати не могла, що моє-це лікарська справа, адже ця дисципліна була у мене найслабшою. Я взагалі не вміла ані настоянки і зілля варити, ані рани загоювати. Єдине що, я завжди відчувала, що людина хворіє. Правда останнім часом навіть відчувала, що саме болить. Але не замислювалася на цим. І тоді стає зрозумілим закляття «Благословення», яке на Мавку спрацювало. Воно було спонтанне і дуже дієве. І амулет грівся, адже навіть крізь заборону магія прорвалася. А ось навіщо та знахарка мені його дала, ще треба з’ясувати. Отже, виходить, що магія життя, яка була в мені скрита, прокинулась і це було на шквал ініціації. А мій організм був не готовий і я ледь не перегоріла. Аж моторошно від такої перспективи, краще вмерти.

Я залишилась у Євдокії. Мені ставало краще. Я вже ходила по хаті, але у село вона мене не пускала, хоч я і не раз поривалася. Снігом замітало ліс дедалі більше і можливості пройти не було ніякої. Мене їло тривожне відчуття, що я можу не встигнути. Євдокія пояснила, що як стане погода, то місцеві до неї прокопають стежку і тоді можна буде передати старості вістку, а він відправить до міста гінця. Діватись було нікуди. Чекали.

Магія потроху поверталась. Я вчилась відчувати її у собі та підпорядковувала її. Євдокія вчила мене знахарським премудростям, щоб я не забивала собі голову «дурнею».
Сьогодні в ранці вона сказала, що погода стала і відправилась прочищати стежки, а я намагалася не споганити кашу. Двері відчинилися й увійшла дівчина, уся розчервонілась, захекалась. Уся у снігу. За нею знахарка.
-Проходь. Чого стала?
Дівчина розгубилась на мене дивлячись, не чекала, що хтось є тут ще. Щось зашепотіла Євдокії на вухо.
-Добре. Заспокойся, -полізла до своїх настоїв, -випьеш завтра з ранку, а потім перед сном. Як дитя скинеш, то втримання треба на цей місяць.
До мене не відразу дійшло, що за настій дала Євдокія дівчині, бо і не прислухалась до розмови. Вже після того, як їй дали вказівки щодо послання до старости і вона пішла, до мене почало доходити.
-Що ти їй дала?
-Настоянку,- а сама і не дивиться на мене.
-Для чого?!
-Я не свята, Ліко! Люди до мене з різними проблемами приходять, я не відмовляю. Це їх рішення і їх життя, їх вибір, а мій заробіток. Інакше я тут з голоду подохну. Чого так дивишся? Осуджуєш?- мовчу, бо нічого сказати. А усе моє єство заперечує, бунтує.
-Як так…
-А от так! Треба приворожити - приворожу, треба дитя скинути - допоможу, треба на сусіда навести - наведу. І можливо, колись мені гидко було це робити, але ставши дорослішою я зрозуміла, що то не мій гріх, я лише провідник, - розвернулася і вийшла з хати. А я стояла і дивилася на двері й каша вже згоріла.
Хоч би що там було, але я їй винна, вона врятувала мене, не пройшла повз, дотягнула, обігріла і виходила. Та і не тільки мене. Адже і лікувала вона людей, і відвороти робила, навіть свої знімала, хоч і зле після того їй було. І до худоби ходила і дітей приймала. Чи маю я право її осуджувати? Хай Бог буде їй суддею.

Майже до кінця зимобору (лютий) пробула я в Євдокії, а потім зазбиралася в дорогу. Багато знань з собою забирала, вона виявилась гарною вчителькою. Трохи було сумно, звикла я до неї. Вона теж сльозу на прощання пустила. І попрощатися не встигли нормально, бо на мене син старости чекав, у село відвезти. Там поважні люди прибули, ще й зі стражниками.

Довго вона у слід дивилася, відчувала я те. А ще перехрестила. І я її перехрестила, щоб знайшла вона світлу стежину у своєму житті.