Викрадення

От і до мене прийшло щастя. Полянки до моїх ніг не впали. Але справи йшли непогано. Високоповажні гості, що на весіллі у градоначальника були, оцінили мою роботу. І вже кілька разів зверталися. Кому на святі гостей розважати, кому одяг чи речі заговорити, а був і такий, що запросив до себе. Пригостив чаєм з пирогом, а потім, взявши з мене слово про мовчання, попросив допомоги. У нього є син десяти років і останнім часом якась бісовщина з ним відбувається. Боїться, що якщо в місті дізнаються, то в нього і в усій його родині будуть неприємності. Попросив на хлопчика подивитися і може чим зарадити.

Хлопчина мені сподобався. Але якийсь зацькований. Дивився на мене своїми блакитними очима, і бачила в них втому. Хлопчика звали Макаром. Він розумів, навіщо мене покликав його батько і не хотів спілкуватися. Потроху розговорився.
-В мене теж була така скринька, я в неї камінці збирала.
-В нас такі не продаються, мені дядько з Замор’я привіз.- і поглядає з викликом.
-Знаю. А мені батько привіз.
-А хто твій батько? Він граф?
-Майже. Але його вже немає, він помер.
-А де тепер твоя скринька?- і вже ближче до мене підсів.
-Загубилася.- не буду ж дитині розповідати про свою безталанну долю.
-Шкода. Вона гарна.- і показує свою, відкриває,- в мене теж камінчики.

Так ми потоваришували. Макар розповів про себе і про свою родину. Він переймався, що матінка постійно молодшою сестричкою займається. А батько у справах постійно. І нікому немає діла до маленького хлопчика. А тут хвороба сталася і відразу усі звернули на нього увагу. З ним після хвороби дивні речі відбуваються. То гардина загориться, то челядь до смерті налякав, ходив по домі з закоченими до верху очима. А найстрашніше, що він сестричку мало не вбив. Вона була майже задихнулася. Нянька вчасно зайшла і вікна усі відчинила. Тепер він сидить зачиненний, навіть їсти приносять до кімнати. А йому сумно і так як він нічого не пам'ятає, то вважає, що то не він усе робив.
Так мені його шкода стало, а як він захлипав носом, обняла і почала заспокоювати. Не відчувала нічого від нього поганого. Тепло йшло, не поріднене, а таке грайливе, гаряче. Я повеселішала. Чмокнула Макарчика у носик.

-Не переживай, Макар, у тебе все буде добре. Немає в тобі нечистого. Ти гарний хлопчик. І я сподіваюсь, що ти таким і залишишся не дивлячись ні на що,- киває.
-А що зі мною?
-Магія.
-Яка магія?!- і дивиться на мене з нетерпінням і сподіванням,-справжня?
-Справжня,-посміхаюсь.

Так радісно дивитись на дитину, обличчя якої міняється від приреченості й безперспективності, до зацікавленості, надії та щастя. Здається, що то вогонь в ньому живе. Я не на всі сто процентів впевнена, але таке в мене відчуття. Про що розповіла його батьку. Він здивувався, адже не було чародіїв в роду. Але був дуже задоволений і гордий. Порекомендувала найняти вчителя вже зараз. За два роки, щоб Макар отримав знання, до вступу в Академію.
Від них виходила пристрибом від радості, навіть наспівувала собі під ніс. Я допомогла хлопчині. Біля нього відразу усі заметушилися. Одні його щасливі очі чого тільки коштували. А ще мої кишені дзвеніли грошима.

Поверталася до себе вже за північ, бо ще вечерею мене годувала вдячна родина. Хоча в тому, що у дитини прокинулась магія, моєї заслуги немає.

Знизу було людно, музиканти грали, постояльці гуляли та пирували. Я стомлена, кивнула хазяїну і піднялась у кімнату, яку тепер могла собі дозволити. Вона була не найкраща і не в самому дорогому трактирі, та і не в гіршому. Кімната чиста, тепла, а затишок я собі сама зробила. Ще Марічка допомогла. Вона з донечкою мене відвідують іноді. Звали до себе пожити, та не хотілося їх турбувати й тіснити. Адже зі своєю професією, я в різний час можу приходити і йти, ще й різні люди до мене ходять. Мене це тільки радує, бо без роботи погано і надголодь погано. Так от, я докупила дещо, а Марічка повісила шторку і покривало в тон, і килимок біля ліжка кинула. Відразу стало затишно. Стихія моя була у теплі та в доброму деннику. Нагодована і напоєна. Я планувала залишитись тут до весни, а далі вирішу, як бути.

Вже сьомий сон бачила, та щоб нечиста вхопила того, хто вештається коридорами в цей пізній час. Чи табун коней там гоцає. Ну все, зараз комусь підсмажу хвоста. Я встала з ліжка і босоніж вийшла з кімнати.
-Тобі що, не спиться? Чи напала на тебе недуга шлунка? Чого спати не даєш, ірод? Куди хазяїн дивиться? Що ти лупаєш на мене, перебрав чи що? До кімнати потрапити не можеш? Зараз покличу когось.- і тут з заду по голові прилетіло. А далі темрява.

Прокидалася болісно і в холоді. Голова, якби не та біль, то подумала, що не моя голова. Краще була б не моя. Руки й ноги не відчувала. З рота йшов пар. Дуже цікаво… Де я і що сталося? Останнє, що пам'ятаю: молодика п'яного біля сусідньої кімнати, а потім біль. Хтось проїхався по моїй голові. Спробувала помацати, не вийшло, руки не слухались. Спробувала ворушити, розтирати, зверталася до свого внутрішнього резерву, а він не відзивався. Мене почала накривати паніка. Моя магія, моя рідненька, будь ласка, ну будь ласочка! Я тужилась, намагалась хоч крупинку знайти, та марно.

-Можеш не тужитись, тут магія закрита,- не без труднощів повернула голову. На мене дивилися сірі очі хлопчини, десь мого віку.
-Де ми? -сиплю, бо голос не слухається. Мабуть, застудилася.
-Аби я знав, -гірко.
Намагаюсь сфокусуватися на хлопцеві. Сірі очі, круги залягли навколо них, а ще білі, вигорівші на сонці вії, обличчя вимазане, але все одно видно на них веснянки. І довге пшеничного кольору волосся, вже не дуже охайне і чисте. І одяг не ньому добротний, хоч і подертий місцями.
-Бери, а то закоценієш ще до того, як з нами розправляться, -протягує через решітку кожух.
-Хто?Дякую, -ледь взяла, а вже вдягти неспроможна, прийшлось докласти усіх сил.
-Здогадайся.- іронізує.

Потім ми мовчимо. Скільки так сиділи не знаю, бо вже час втратила. Потроху почала відігріватись. Та пустота без магії пригнічувала.
-Я Маркус Ролін, -він перший перервав мовчання.
-Ліка.
-Просто Ліка?
-Угу.
-Чародійка? -от невгамовний, мені не хотілося розмовляти, треба було щось придумати. Не сидіти ж просто так. Але голова мене підводила, боліла. Я намацала величезну шишку і засохлу кров.
-Четвертого ступеня, - буркнула.
-А я третього, - гордливо.
-Угу.
-Ти не дуже говірка… Ти не подумай, що я балакучий просто так легше. Дуже болить,- після того, як повертаючи голову, застогнала.
-Виживу.
-Я сумніваюсь, що ми виживемо, - зрозуміла, що хлопцю дуже лячно.
-Ролін… Не наше прізвище. Щось знайоме, але не пригадаю, - намагаюсь перевести розмову, щоб трохи він розслабився.
-Батько із Замор’я, а мама уроджена Забравська, -і аж носа до гори закинув.
-А, то ти граф?
-Маркіз по батьку. Але ти занадто знаєш. Хто ти?
-Малікою Ясною колись була, - чого вже там, чи не велика таємниця. 
-Ого! Того самого Ясного донька?- киваю,- А як так сталося…? Вибач.
Зрозумів, що на болючий мозоль наступив. Потім розповідали один одному, як ми тут опинилися. Виявляється Маркус попався по дурості й самовпевненості. Розпещений хлопчик, якому не було відмови ні у чому, хотів показати свою силу. А потрапив у пастку. Тепер сидить тут. Мабуть, його вже шукають, та чи знайдуть.
-Знаєш, в мене завжди все було. Все на що пальцем покажу було моїм, речі, зброя і дівчата. Я і буянив і не завжди добре поводився, але… не дивись так на мене, я ніколи не був сволотою. Якщо виживу, то переосмислю своє життя. Одружусь. Давно час, я один у батьків. Батько помер тогоріч, серце слабе було. А мені потрібно було прийняти справи, навчитися чомусь, а не пиятика, гулянки та дівки. Є і кандидатура підходяща, а я все не про те думав. Слухай, ти ж завидна наречена, може підеш за мене?-посміхається.
-Була колись, тепер я жебрачка, голота убога.- сміюсь у відповідь.
-Знаєш, що? Як виберемося, я допоможу тоб. Ми до короля звернемося, усе повернемо, - дивиться, що я на нього поглядаю поблажливо,- чесно, повір мені.
-І виходити за мене не обов'язково за це. Я не бідний.-вже іншім тоном. 
Договорити не встигли. Заскрипіли двері і нагинаючи голову увійшов чоловік. Високий, широкий у плечах, по одягу і харі відразу видно, що розбійник.