Оце так сором

Прокинулась, бо якась бридка муха все хотіла залізти мені у ніс. Я її все відштовхувала, а вона все лізла. Довелось вставати. Де я знаходжусь і як я сюди потрапила не пам'ятала. Та й не в тому я була стані, щоб щось пам'ятати. Добре, що поки я спала, мною ніхто не закусив. Я й захисне коло не поставила і сповіщення теж. Ой, дурепа. Слава Богові, що зберіг і хижаків відвадив. Мої штани і туніка стояли колом, сама я смерділа. Треба повертатися у село. Забрати свою нагороду, відмитися, наїстися і напроситися на постій на кілька днів, відіспатися нарешті. Та за таку роботу треба брати більше, диво, що врятувалася. Настрій був гірше не може бути, але він ожив, як тільки я побачила свій мішок. Треба ж, мій рідненькій, не загубився. Ноги йшли самі, бо голова ними не керувала, а мішок за плечима, навівав на думки, що не так все й погано. Я молодець, хоч і не розумію, як і що я зробила. Як там кажуть, що іноді наш організм видає щось неймовірне. Оце воно і було, мабуть. Цим і втішилась.

Щось довго я йду. Вже й сонце в зеніті, припікає добряче, а йти ще по моїм розрахункам далеченько. Куди я забралася. Хоч би Блуда не зустріти, сил на те, щоб з ним розбиратись не маю взагалі. Та вони швидко з'явилися, коли я вийшла на галявинку з озером. Та й тінь від верби манила мене страх як. Все! Нема більше сил. Хоч скупаюсь, освіжусь. Швидко скинула з себе смердючий одяг. Хто мене тут у глухомані побачить. Розбіглася і плюхнулась пузом так, що аж дух вибило. Води було ледь по коліна. Насилу піднялась, подивилась на себе в піску і тині, груди обліпила якась глина, ще й пліснявою буду тхнуть. Так, сьогодні точно не мій день. І у вчора, і позавчора. Час визнати, що кожен день не мій.

Навіть лице не обтерла, як хтось прокахикав поряд. Та що ж таке? Що за напасть! Обернулась. Стоїть мій недавешний знайомий. Руки в боки і одну брову задер на лоба. А я в чому мати народила, один тільки оберіг на шиї, що знахарка за допомогу колись давно подарувала.

-Грязьові ванни вирішила прийняти,-посміхається і тією самою бровиной грається, знущається скотиняка. А мені хоч під землю провались.

-Відвернись.

-Ще чого. Де я таку картину ще побачу,- й регоче.

Ну все. Я зла. Вже наплював, що я повністю оголена і ще й вимазана як кікімора болотна, схопила багнюку із дна і заліпила йому у регочущу пику. І вцілила. Сама здивувалась і він здивувався, бо замовк. А я схопила свій одяг і, як була, шпурнула геть. Я видихлась перша.

У село я в’їхала шедеврально, як мішок з гімном. З відбитим м'яким місцем позаду лицаря на чорному жеребчику. Кричати вже не могла, бо після п'яти хвилин моєї розповіді про нього, його батьків і предків, мені заткнули рота. От і телепаюсь. Добре, що хоч одяг на мене натягнув. А найдивніше, що без коментарів і навіть не заважав йому сморід, що від мене йшов. Вже на мені багнюка засохла і вже потрошку осипалася. Та не так я хотіла у село вернутися. Думала, зустрінуть мене хлібом і сіллю, а я вся така переможниця. І все село на вулицю висипе, буде охати і ахати, яка я молодець і постраждала, але всіх врятувала. Все село і справді висипало на вулицю. Але ніхто не бідкався моїм станом. З мене сміялися, а дітвора тикала пальцями і мамок за спідниці смикала. Ось він час моєї слави. Сльози таки потекли по щоках. Та кого цікавлять мої сльози? Кінь під’їхав до хати старости, амбал мене звісив і заніс до хижі. Поставив на ноги, дістав кляп з рота, розплутав руки й вийшов. Щось переговорив зі старостою у сінях і я почула як поїхав. А я стояла посеред кімнати і ридала, бо так було прикро.

Залишатись у селі не стала, було дуже соромно і обідно. Староста гроші віддав, як домовлялися, ще й зверху відсипав. Сказав, що знає, що то за тварюка була. Чародій розповів. Подякував і перепросив за таку зустріч, та сам посміхався у свою бороду. Отже, я помилася переодягнулася, поїла, набрала запасів у дорогу і, як стемніло, покинула село. Бо не хотіла завидна йти.

Підписуйтесь, щоб не пропустити продовження.