Про те, як важливо добре вчитись

Ууу! Як же мені хочеться когось розірвати! Пошматати би якусь тварюку, та ніч видалась тиха і спокійна. Як на зло ні однієї потвори не трапилося. Вже і місцевий цвинтар увесь облазила, та все без результату. А так просили, руки заламували, казали врятуй нас пані відьма. А яка я в чорта відьма? Я чародійка четвертого ступеня, того річ закінчила академію. Хоч і не на відмінно, та все одно. А вони відьма, та відьма. Була б відьмою, то вже б якусь гидоту б на них накликала. Все одно, дуже не приємно. Та це не найбільша моя біда. Сьогодні отримала вісника від своєї тітки. Вона так добре пояснила, що повертатися мені не має куди більше. Увесь мій спадок спустили з молотка. Навіть старі штиблети і ті продали. Все. Я тепер повністю убога злидня. Залишилась я одна однісінька. Заплакати б та так спекотно, що усі сльози вже через піт вийшли.

Ноги промочила відразу як на болота вийшла. Нове взуття мені не по кишені, старі вже вбила повністю. А ще кажуть, що магічно обдаровані бідними не бувають. А як же, я тому чудовий приклад. Стою у болоті, милуюсь світляками, коли раптом якесь жабовиння заквакало.

Шмяк, шмяк, бульк, шмяк…   повертаюсь, а там діти. Стою і кліпаю на них очима. Тільки пізніше дійшло, що звідки тут діти.

-Що ви тут робите?-а вони стоять мовчки по щиколотки у воді і тільки дивляться на мене. Самі в нічних рубахах. Чи загубилися? Чи сталося щось дома і бігли в чому одягнені були. Хлопчина років за п’ять і дівчинка зовсім маленька, років два чи два з половиною, яку він тримає за руку.

-Що трапилося? -мовчать.

-Ей, малеча, вам допомога потрібна? - хлопчик киває.

Потім вони розвертаються і йдуть у хащі. Я і розгубилася, схопила свої речі і гайда наздоганяти.

-Так що у вас трапилося і як ви сюди потрапили? Де ваші батьки?- дівчинка повернулася, а на очах у неї сльози. І так у грудях від жалості защемило. Бідні маленькі, яках недоля їх сюди погнала. Худі такі, може й голодні ще. Чого ж я відразу не здогадалася нагодувати і напоїти. Не відомо скільки ж вони знедолені по лісі блукали.

-Стійте,-спохватилася,-в мене є дещо поїсти, ви ж, мабуть, голодні.

Полізла до свого дорожнього мішечка, дістала бганок, в ньому ще з вечора дружина старостова спакувала сніданок, щоб я не на голодний шлунок згинула тут в лісі. Казала, що вже з дюжину так пішли і не повернулися. Навіть кісточок не знайшли. Дістала кусень хліба.

-Тримайте,- протягую,-тут зараз ще… чекайте. Лізу ще сир з солониною розвернути і розумію, що щось не так. Підіймаю голову і жахаюсь. Переді мною у місячному сяйві стоять двоє, дітьми язик не повернеться назвати: шкіра бліда до синяви, очі білі без зіниць, прозорі, губи сині стиснуті і наче тремтять. От-от заплачуть. А я вже задкую і моторошно так, шкіра пупирцями вкривається. І все крутиться щось в голові, а згадати не можу. З переляку я забула, що я чародійка, та ще й четвертого ступеня. Задкую і задкую, а вони квакати починають. Я й перехрестилася. А дівчинка кровавими сльозами плакати почала і рученята свої до мене тягне. А я витріщилась, лівою рукою до грудей хліб притискаю і молитися почала. «Все забере мене нечиста», -думаю.

-Хрещу вас во імя Отця, Сина і Святого Духа. Амінь. І будете ви Марійкою і Семеном. - роздалося зовсім поруч. Я й отямитися не встигла, як ці примари почали розчинятися у повітрі, разом з ними і якийсь клапоть білої тканини. Десь поряд як заверещало щось, я й сіла  зі страху.

-Мавка казиться, що здобич не отримала,-спокійно так.

-Це що було?- дивлюсь на свого рятівника.

-Це Мавка верещала.

-Це я й так зрозуміла вже, я про дітей,-намагаюсь роздивитися його, але за капюшоном не видно обличчя. Підіймаюсь, хоч би руку подав «кавалер» теж мені. А він високий, метрів під два, і в плечах зо метр. Богатир. Чого обличчя ховає?

-Дивись.

-Я в голос сказала?- а сама не можу відвести очі. Через усе лице йде три застарілих шрами. І глибокі очі так зле на мене дивляться.

-Що? Подобаюсь?

-Ні,- і аж рот рукою прикрила. Сама від себе не очікувала такої грубості.

Думала, що щас мені від нього влетить, а почула регіт. Мій рятівник так реготів, що сльози на очах у нього виступили.

-Диви яка чесна. Правдолюбка?-витер рукавом сльози.

-Ні, я чародійка.- Скрізь зуби, бо вже дуже не сподобався мені його тон.

-Що?- і знову регіт підірвав ліс,- ти ще й жартівниця?

-Не смішно.-надулася.

-Смішно, - і так уважно в очі подивився,- що правда чарівниця? То ти двієчниця?

-Та як ти смієш?-захотілося врізати і довести, що я щось вмію.

-А хто ти? Хіба дипломована чародійка не знає, хто такі потерчата? Чого не похрестила їх? І верескоту Мавки так злякалася, що і хліб загубила.

Мовчу, щоки надула, та що я можу сказати. Правий він. Десь пропустила я цю тему. Знаю, хто такі потерчата, та щось навіть і не подумала на той час, що то вони. Розгубилася.

-Вони ж безпечні?

-Вони не так щоб, а ось Мавка, яка їм за заблукалого мандрівника обіцянки давала, то дуже небезпечна. Чи ти б справилась? А, чародійка?-знущається,-йшла за ними як теля на забій. Чарам піддалась мавчиним. І чого вас зараз в Академії вчать? Це риторичне питання, відповідати не треба,-сказав він як тільки я відкрила рота, щоб огризнутися.

-Нічого сказати? І правда, краще змовч. А тепер до діла, що ти тут робиш?

-На хліб заробляю. Місцеві попросили розібратися. Кажуть, що зникають в лісі селяни.

-І багато зникло? -хмурить брови. І так не красень, а зараз і подавно.

-Дванадцятеро.

-Ну вважай, що майже виконала своє завдання.-посміхається,-залишилось з Мавкою розібратись.

Повернувся і пішов геть. А я стою і дивлюся йому у слід. І знову у мене  відчуття, що я щось упускаю. Зовсім з головою біда. Треба якісь навари попити, щоб поліпшити пам’ять. І відчуваю себе повною бовдуркою.

-Справлюсь,- пробурмотіла  я і направилась в сторону, куди вели мене потерчата.