Квітень 2025

10  квітня 2025

Афігевша  і не виспана дивлюсь на себе в дзеркало і ловлю якусь страшну реальність,яку почула ввечері,напередодні.

 -  Юр,ти мені дзвонив на робочий телефон,тому я не бачила,бо ці дні не працюю.

 - Я там знаю куди тобі звонить,дзвоню на який записаний.

Голос Юркі на диво врівноважений і тихий,що не схоже на нього. Не схоже бо Юрка,це постійний позитив, сміх і приколами за будь-яких обставин. Дивно.

 - Як ти? Як ви? Я думала ви улетіли в Штати до батьків. - Подумки ловлю себе на думці, що голос Юркі можливо такий не звичний для нього, бо може щось сталося з батьками.Подумки згадується тітка Лариса яка тільки мене колись бачила невісткою і дядько Микола. - Тцк не ловить,чи у тебе бронь?

Задаю питання,в в голові вже прокручую відповідь,яка може стати неприємною. Стає превентивно бентежно почути те,що не хотілося би почути.

 - Бронь була,зараз займаюсь поновленням документів. - голос Юркі направду не звичний і вгамовний,не зрозумілим мені болем. Тримаю слухавку і вже подумки готую слова співчуття і питання коли то сталося,чому не дав знати.Голова починає затискатись у неприємності розмови.

 - Була і загула? - жартую. Закінчились гроші треба платити по новому? - знов жартую, допускаючи варіант вишедшого терміну броні.

 - поки Катруся була то була бронь. - пониклий голос Юрка сказав,щось мені не зрозуміле і я одразу перепитала,на мить здалося,що я просто не почула.

 - В смислі, поки Катруся була? Де вона поділась і чого бронь із-за неї? - ловлю знов свої думки,бо є такій сюжет коли бронь у зв'язку із хворобою дружини... але ж Катя здорова,при наймі я так знала. І знов в моменті подумки допускаю,що "куплена бронь по хворобі" і не дуже вже хочу продовжувати цю тему,але...

 - Катруся ж померла. - відповідь Юрка стихла.

І стихла я...

 - Якто, померла? - ніяковію від почутого.

 - Отак, хворіла,тай померла.

Тиша, яка підвисла з обох сторін телефонного зв'язку душила і збентежувала разом із повітряною тривогою, що увімкнулась одночасно.

 - Боже, Юр, як так померла? Я подумала ти такий не розмовний, бо щось із батьками. - майже вибачаюсь і ледве опановуюсь від почутого.

Далі розмова затяжна, важка і пропоную не по телефону договорити, а побачитись. Домовились,що Юрка приїде до мене в гості на вечір.

Це ужас. Катруся,36 років. Як дзвінка пташка,завжди привітна,весела,хазяйновита та витривала до Юркових заскоків. Катруся... Неможливо повірити.Цироз. Лікували не один рік.З фінансами проблем не було. Але я одразу зрозуміла іншу сторону їх життя. Стало дуже прикро не за Юрка, за Катрусю.

Домовляємось про зустріч на наступний вечір у мене дома.Пропозицію приїхати до нього на квартиру відхиляю з приводу того,що тільки приїхала з Краматорська і маю привести себе до ладу.

Направду, не дуже і хотілося лишатись сам на сам з Юрком. Його скрита зверхність мені була на стільки прозорою і читабельною, що було аж невдобно, але це не можна ж проявляти.

Взагалі, ця риса в мені перед самою собою псує життя, коли людину бачиш наскрізь, а вона вважає, що ти тупувата і нічого не розумієш.

 Розмовляли до, майже, 3 ранку і ще у комендантську годину Юрко поїхав до дому на своєму Хайлендері, недавно купленому. Після втрати дружини змінив старе авто на нове, щоб не тригерило спогадами про Катю.

Катруся... Юрко на 12 років старший,з Катрусьею  познайомився коли вона ще школяркою була, а він таксував. Після розлучення він не нудьгував, жив весело та з пригодами ну і звісно з дівками. Катруся мила, уважна, хазяйновита на свій вік занадто... Бідна сім'їя багато чому вчить, особливо виживати. А головне Катруся була терпляча, по неволі.

Я не була б з Юрком такою терпілою, аби нас батьки одружили. Ще тоді одразу в 91 я школяркою "відрубала" тітці Лариса, що заміж не піду не тому, що качок не допомагав глядіти коли наші батьки поїхали до Югославії гендлювати , а ми лишились на хазяйстві в будинку т.Лариси, просто бо Юрка мені не підходить.

Минув лише тиждень, а Анжела з Юрком уже їхали до Катрусі — на її могилу, тримаючи в руках велику корзину жовтих квітів. У це було неможливо повірити: дорога вела не в гості, не на зустріч, а на цвинтар. До неї.
Анжела дивилася на фотографію Каті серед білого каміння, біля дерев’яного лакованого хреста, і в грудях стискалося так, що перехоплювало подих. Усвідомлення приходило хвилями — Катрусі більше немає. Юрко — вдівець. Триває війна. І життя, яке ще зовсім недавно здавалося звичним і зрозумілим, раптом розсипалося на уламки.
Здавалося, сам світ склався з обставин так жорстоко й безжально, що розум відмовлявся прийняти: як один короткий відрізок часу може так невблаганно змінити все — назавжди, в інший, незворотний бік.

Тепер Анжеліка вечорами заходила у Facebook, де на неї чекав короткий, майже непомітний для сторонніх діалог із військовим чоловіком. У цих розмовах не було нічого гучного чи надмірного — лише спокійна, стримана присутність, яка дивним чином повертала її до себе. Його слова не намагалися втішити, не перекреслювали болю, але ніби впорядковували хаос усередині.
Він говорив про життя просто — так, як говорять люди, що вже втратили найцінніше і навчилися жити далі з цією порожнечею. Він знав, що таке втрата: пережив смерть власної дитини. Знав і іншу тишу — ту, що формується в людині, яка зростає без батька. У цьому їхні історії непомітно перегукувалися: так само без батька ріс і Данило, син Анжели.
Між ними не виникало близькості у звичному сенсі — не було ні обіцянок, ні очікувань. Але щовечора, крок за кроком, ці розмови ставали для неї внутрішнім простором, у якому біль втрачав свою гостроту. Вона починала не виправдовувати, а приймати — те, що сталося, те, що не здійснилося, те, що вже неможливо змінити.
І, можливо, вперше за довгий час вона відчувала: життя не зламалося остаточно — воно просто стало іншим. І в цьому «іншому» потрібно було навчитися жити далі.