Нова сторінка життя

Є сфери життя, які визначаються за типиком і там можна постелити соломку для свого життя.

Також є загальний алгоритм, який допомагає зорієнтуватись.
Мозок.

Він не любить незакритих історій, бо тоді не може перейти місток. Через ту саму річку Стікс. Стовбур Дерева Пізнання. Саме його. Адже всим відомо, що є два дерева. Життя і Пізнання.

В кожній сфері життя своя історія і вони переплетені між собою. Всі історії продовжуються. По-новому.
Та іноді історії не мають продовжень і так складно нести їх в своїм серці незакінченими.
Це відображається в усьому. В побуті, в спілкуванні, в діях, в почуттях, у відчуттях світу та себе. 
Людина з незакритими в моменті історіями увесь час сновидить, що вона то під містком, то на містку, то посеред містка і складно подолати навіть пару метрів, хоч це всього кілька кроків, щоб перейти на іншу сторону.

Озирнутись і відчути страх.

Ні, навіть не страх, а переляк, який враз відкриває обидві створки брами того закутку, де ховається від всього світу власна душа.

Відчуття. Це ті самі емоції, які шукав Космічний Вітер. Ліка їх має всі і всі вони закриті в Чорній книзі, яку пора вже відкрити.

Старий Нейрон бринів десь там в тонких тілах невидимою тінню. Він зараз був і богом, і всесвітом, і навіть тримав за бороду Космічного Вітра.
Ліка сиділа все ще перед монітором і спостерігала в stellarium, як рухається відлік часу.

Потрібно закінчити історію, щоб відкрилась нова. Така робота мозку- переходити рівні, тільки коли справа закінчена і її потрібно визначити у виборі: покращувати чи забути про ці проби. «Моє це чи не моє».  

Душа обережно виступила вперед і стала малесенькою фігуркою посеред відкритого простору між створок брами. Аж від «отзвідси» і «до неба».

Вона сперлась кволими ніжками на якусь площину чакри,  розвела руки. КВ війнув і та закрила очі.

Дівчина «зависла» перед сузір’ями. Вона тепер бачила оту браму, той місток, який щойно перейшла. Міст округлим пузом, бруківкою, яка була вимощена різнокаліберним краєкутним камінням, закривав горизонт.  Каміння, наче шкіра крокодила. Лискуче, зібране. Тетріс, дбайливо підігнаний і щільний. 

- Дивись яке воно… - Слова Душі якось аж гмикнули з подивом.

- Ага, - Мозок стрельнув відповіддю і старий Нейрон заблимав усима «ліхтариками».

- Це ж скільки їх тут. Всі різні, але так припасовані одне до одного. 

- Так. Це одна історія закінчилась і починається інша. – Озвалась посмішка того самого кота.

-Тільки ж люди тут різні. – Нейрон відкрив палітурку Чорної Книги та провів пальцями по білим літерам, що стелились по кольору.

Душа дихала на повні груди і знання приходили наче спомин давно забутого:

- Це ж краєкутні камені різних людей?

- Авжеж. Це проекції краєкутних «інших» людей. Всі вони грають ролі в житті однієї людини.

-Але ж і вона грає роль в чиїмсь.

- Ну звісно.

Ліка відвела очі від монітору і її погляд ковзнув по краю ноутбуку, що стояв тут же. Матовий відблиск ребра-ніші, в якій був екран, аж потягнув до себе. Дівчина провела пальцями по поверхні, спочатку несміливо, а далі так, наче вперше відчула шорсткувату поверхню рамки і хотіла відчути її ось тут, зараз, всю, впечатати в пам’ять шкірного дотику. 

Вона відчула поверхню на прохолоду і потягла на себе кришку ноутбуку. Та легко піддалась і тільки геть трішки чинила опір, як і має бути.

«Авжеж, так і має бути». Ліка відсахнулась долонями від кришки і з подивом повернула їх до себе  так, наче вперше їх побачила.

Відірвись від цього чтива.

Зроби це.

Зупини світ і всю Землю та зійди в свою мить свого власного життя і відчуй власні долоні.

Розкрий їх і придивись до них. Як би тебе зараз не тягло зробити щось інше- зупини це. Це в твоїй владі.

Ось, бачиш.

Ліка провела кінчиками пальців правої руки по чіткому шраму на лівій, який, наче перекладина, обірвав стрімку «лінію серця» і «глухим кутом» тепер білів, вишкірюючись перед очі Ліки. Пальці гладили шрам і було трохи лоскотно.

Як ти раніше не відчувала свою шкіру? Нервові закінчення не сприймають лоскоту? Так говорять.

А ти не вір всьому, що говорять.

Ліка склала долоні і відчула це так, наче перший поцілунок відгукнувся в долонях. Наче споріднену душу в іншому знайшов. Тільки на цей раз, той інший -  це ти сама.

- У тебе все є. – Нейрон прочитав перший рядок.

Ти сама в себе є. Ти сам в себе є.

Хто б ти і де б ти не був зараз, ти в себе є.

Цілком.

Ти маєш себе в своїх руках.

Ти зараз всесвіт. Цей всесвіт увесь твій. Він поміщається он в тім краєкутнім камені, що виблискує проекцією в бруківці містка. Соціального життя. А ще він водночас височить в твоїім світі, єдиним поки що монументом безкрайньої стіни.
Ліка облизнула губи автоматично. Поспіхом. Наче боялась, що її зараз побачить хтось чужий чи просто інший, чи її коханий.
Зі сторони це було щось дивне. І кожен би зрозумів це по-своєму. А Ліка вже придумала свою історію.

Чого ти боїшся? Візьми відчуй ще раз свої власні губи. Чи вдасться тобі це зробити? Не кожному вдається бути зараз і отут в моменті життя. Не кожен здатен зупинити всесвіт в будь-яку мить і побачити там свій світ.

Без всіх.

Ліка, вже не боячись чогось надуманого мозком, знову відчула прохолодні уста. Вони були наче після поцілунку.  Враз пропала сухість, шершавість і все підборіддя  вивільнилось від вікової скутості.
Ти все ще вважаєш, що клітини не можуть вмить відкривати енергію молодості? 

Дівчина видихнула легко. Її рот привідкрився. Вона потягнулась пальцями до підборіддя, ковзнула по шкірі, відчувши всю її ніжність. Ліка пальцями відчувала контур обличчя так, наче вони бачили це. 

- Коли ти запустиш всесвіт знову, не забувай зупинятись і відчувати себе. Бо всі інші, вони будуть вриватись і йти геть. Адже саме це ти їм відвела в своєму житті. Саме ці ролі ти їм призначила.