Live Forever

Я приїхала зі столиці, щоб почати нове життя. За плечима — таке, про що краще не згадувати. Що ще, аніж нові враження та друзі, допоможе про все забути? Тому я пішла до літньої школи. Аби не залишатися один на один зі своїми спогадами.

...Його звали Натан. Високий та стрункий, обличчя — неначе з обкладинки журналу. Потерті джинси, старі кросівки та вицвіла футболка. Типовий скарб з провінції, заради якого варто було їхати світ за очі. Потім була певна — я неначе виграла цього хлопця у лотерею. Хіба так буває? Тільки-но приїхала — і одразу отримала першого красунчика класу. Хіба що це доля. Бо взаєморозуміння у нас виникло одразу.

Він любив, щоб його називали на західний манер — Нейт. Напевне, це ім'я навіть більше пасувало йому. Коли я називала його так, він змінювався на очах. Ставав неначе іншою людиною. Це ім’я пасувало до того лахміття, в яке він вдягався. До його блискучих карих очей та м’якого каштанового волосся.  

 Натан рідко приходив на заняття. Він завжди казав, що поза школою знань більше. Іноді совість все-таки змушувала його посидіти на одному уроці чи на двох. Частіше це були література, географія та історія. Він сідав за останню парту і ховався за рюкзаком, всі могли побачити лише його скуйовджене каштанове волосся. Час від часу до мене на парту прилітала паперова кулька.

“Не дивися на стелю!”

Я автоматично підняла голову, але лише почула здавлене хихотіння Нейта. Знайшов час, щоб жартувати! Кидаю кульку назад, але вона не долітає до хлопця і падає на парту одній з дівчат. Історія повторюється. Тепер я розумію, чому Нейт сміявся.

Одного разу він показав мені водоспад. Метрів десять заввишки, оточений кущами та високою травою. Ми підійшли до нестримного потоку води і Натан простягнув руку.

— Доторкнися, - мовив він. - Відчуй кожну краплю. Запам'ятай їх. Бо ти — остання, хто їх торкнеться.

Я простягала руку і по долоні одразу починала бити крижана вода. Що б не казав Нейт — після його слів навіть буденні речі здавалися дивом. Він відкривав мені очі і показував інший світ. Начебто той самий, але не такий.

Коли ми лежали під деревами, Нейт казав:

— Слухай вітер. Те, що він зараз каже, не почує ніхто, окрім нас.

— Але ж вітер летить далі. І хтось слухає його зараз так само, як і ми...

— Так. На світі незліченна кількість листочків. Стільки і слів у вітру. Берези та яблуні шелестять по-різному.

На вихідних ми гуляли за містом. Слухали пташок, дрімали у тіні дерев під шум вітру у кронах. Що не слово — ключик, що не думка — відкриття. З кожним днем усидіти в школі ставало все складніше. І одного дня я замість уроків пішла гуляти з Натаном. А потім — ще раз. Згодом ми обидва забули про школу. Набагато краще було гуляти за містом, кататися на скейті у парку. Ми майже не зупинялися — постійно кудись ішли. Не замовкали — говорили про все, що навколо.

Вечорами ми втомлені сиділи у нього вдома. Ночами танцювали під “Расмус”. Світ за вікном зникав, розчинявся десь у темряві. І залишалися лише ми вдвох.

We swam in the fountains

Beneath the northern stars,

We cried from the laughter

And died in each others' arms.

Remember and live forever

Remember to live for love...

Це була наша улюблена пісня. Ми могли слухати її годинами. Бо здавалося, що варто увімкнути щось інше — і для нас настане кінець світу.

Перші дотики. Перші поцілунки. Легкі, обережні. Як у перший день в школі, ми знову знайомилися, пізнавали один одного. У такі моменти світ і справді зникав. Чи було щось важливіше за нас? Ніхто і ніщо. Тільки ми. Єдині в усьому світі. Неначе дві фарби, які розчинилися одна в одній. Бісова хімія поглинула нас обох, змушуючи тонути у солодкій безодні.

Чи була це любов? Хтозна. Іншого слова ми не знали і не хотіли знати. Єдине бажання — щоб ця мить тривала вічно. Саме тут і зараз.

Ми віддавали себе один одному і сміялися від радості. Та навіть плакали від щастя. Бо, здавалося, що навіть зорі на небі вишикувалися по-іншому, аби ми зустрілися. Світ перевернувся догори дриґом. Річки потекли з півдня на північ. Вітер спеціально гнав нас один до одного. Інь та Янь нарешті зустрілися, щоб поєднатися назавжди.

We ran through the graveyard

To catch to midnight sun,

We danced drunk and naked

Until the summer was gone.

Remember and live forever

Remember to live for love...

Бісова пісня… Щоразу слова виринають із глибин пам’яті і викликають тягучу біль десь усередині. Тільки Він міг втамувати його.

З ним я забувала про все. Минуле залишилося позаду. Воно належало іншій людині. Тепер це був новий світ — наповнений любов'ю, щастям та безмежною радістю.

Настала зима. І одразу все зруйнувала. Почалася війна. Нейт поїхав — сказав, що мусить виконувати свій обов'язок. Наостанок він надів мені на шию кулон — чорний опал у платиновій оправі.