Лисяча діброва

Він стояв на березі великого озера. Довге віття старих верб в деяких місцях вже торкалося неспокійної води. Здається все навкруги пожовтіло і зсохлось, лише ось ці кілька старих розлогих верб ще лишалися зеленими, ніби і не звертаючи уваги на пізній жовтень, на холодний вітер, на низькі і кудлаті сірі хмари, які повільно повзли по синьому небу.
Дощі у цьому році усе не йшли, хоча темними вечорами починав по задувати холодний пронизливий північно-східний вітер.
А ось що було дивно для цієї пори року - часті громи без злив, які вночі ще й підсвічували темно-червоними спалахами вершини дерев і хмари коло виднокраю.
Він стояв деякий час нерухомо, вдивляючись у темні холодні води озера , ніби намагаючись розгледіти щось у чорноті водойми.
Але насправді він лише прислухався до тих далеких громів, втягував носом прохолодне свіже повітря. Коли наближається дощ, повітря завжди пахне по-особливому. Але тепер цього запаху не було.
Постоявши деякий час, нарешті він зітхнув і одразу стрепенувся, ніби прокинувся зі сну. Сховав долоні до глибоких кишень теплого халату і опустив погляд зморених очей.
Ліворуч на пожовклій і ще вологій від вранішньої роси траві лежала ниць мертва жінка.
Білі стегна у брудних потоках нічної вологи, розкинуті руки, ніби мертва жінка намагалась наостанок обійняти усю землю. Задертий сіро-блакитний махровий халат. Такий самий як і на ньому тепер.
- Які у неї дивні руки, - подумалось раптом йому.
Акуратний манікюр на худорлявих тонкий пальцях і яскравий лак.
- Це схоже на горни горобини, - думає він і переводить погляд на скуйовджене волосся, яке прикриває мертве обличчя і смертельну рану на голові.
Він стоїть над тілом і його руки обмацують порожні кишені халату. Це давня звичка. Пальці шукають пачку сигарет. Але цигарок давно вже немає - він кинув палити. Кинув і поки тримається. Але в такі ранки як ось цей, коли треба думати, а потім щось робити - до болю у горлі хочеться палити.
- Ось тобі і Лисяча діброва, - думає він і знову, пересилюючи себе, переводить погляд від мертвого тіла на темно-сіру блискучу поверхню води.
То що він тут - це повністю його особисте досягнення. Він зміг вибити у відділі кадрів поліції направлення на відпочинок у цей тихий санаторій на острові посеред величезного озера.
Лисячу діброву з’єднує з «великою землею» лише одна дорога - через важкі металеві ворота до мосту. А далі міст поступово переходить на вузьке шосе поверх насипу яке ховається десь за виднокраєм.
Сезон вже давно закінчився - хто хоче відпочивати у кінці осені? Тепер у санаторії людей лишилося зовсім небагато. Але і серед ось цих небагатьох виходить знайшлось місце для вбивці.
І тепер йому замість відпочинку доведеться займатися своєю професійною діяльністю - тим, від чого він сюди втік «для перезавантаження». Адже він і у санаторії все ще залишався офіцером поліції. Навіть у ось цьому махровому сіро-блакитному халаті, такому самому як і на вбитій.
Тут, у Лисячій діброві усі ходили в таких халатах - такий вже був порядок. Це ніби форма одягу для відпочиваючих.
І він, офіцер Гош, був зовсім і не проти. Чому ні? Зручно і тепло. Блакитна піжама, а зверху довгий махровий халат.
Вбита була одною з відпочиваючих. Він її точно бачив тут - серед алей невеличкого парку. А ще у їдальні. На сніданок, обід і вечерю за столиками збирались усі відпочиваючі. Обідали, розглядали одне одного, посміхались, тихо розмовляли. Там була і вона. Невисока худорлява жінка середніх років. Витягнуте бліде обличчя, сірі зморені очі. А ще нечаста посмішка і гарне довге густе каштанове волосся. Такою він її пам’ятав живою.
Офіцер Гош знову подивився на нігті вбитої. Дивно, але він не пам’ятав цих рук, які тепер так кидались у очі. Щось було дивне і безглузде у цих яскравих кольорах. Смерть все робить непримітним і сірим. Навіть кров на волоссі, на землі і траві стала тепер темною.
Офіцер Гош присів коло тіла і обережно відвів скуйовджене каштанове волосся від рани.
- Що це? Слід від удару? Але краї рани були темні, ледь обпалені.
- Може це слід від кулі? Можливо. Але чому він не чув пострілу?
Вікно його кімнати і виходить у бік парку, але він спить дуже чуйно. Крім того кватирка майже завжди відчинена.
Все це дуже дивно.
Він піднявся і обернувся у бік будівлі санаторію.
І одразу помітив невисоку худорляву жіночу фігуру у вікні першого поверху. Жінка сіпнулась і сховалась у сутінках кімнати. Хоча до будинку було не менше ста кроків, офіцер Гош одразу впізнав жінку у вікні. Це була Ольга. Це саме вона першою знайшла тіло і підняла страшний вереск на увесь острів. Усі відпочиваючі - тут їх разом з Гошем півдюжини, одразу повиходили. Але побачивши мертве тіло і кров , швидко поховались до своїх кімнат.
Офіцер Гош їх розумів - нічого собі відпочинок. Але. Але серед цих людей і був вбивця. Крім них на острові більше нікого не було. І його обов’язок як офіцера поліції - знайти вбивцю. Ось чим він і займеться.
Місце злочину і тіло він оглянув. Тепер треба буде переговорити з кожним відпочиваючим. Розібратися, де вони були вночі і сьогодні зранку, чим займались. Чи є у них алібі? Це звичайні рутинні слідчі дії, від яких має бути користь.
І першою людиною для розмови буде саме Ольга. Вона - головний свідок. І поки що вона - головний підозрюваний.
Офіцер Гош підійшов до пофарбованої дерев’яної лави під вербою, взяв принесене з собою простирадло і обережно накрив мертве тіло. Потім акуратно розправив і приклав краї камінням - щоб вітер раптом не зірвав простирадло.
Постоявши ще трохи, офіцер Гош нарешті повернувся і засунувши руки у кишені халату, попрямував у бік санаторію.
Знову десь далеко загримів грім. Офіцер Гош підняв погляд до сірого неба.
Низькі важкі хмари повільно плили над вершинами дерев, над будівлею санаторію, над озером. І від цієї нескінченної сірості, небо, яке час від часу проступало крізь вузькі щілини, здавалось ще більш блакитним і прозорим.
Ольга слідкувала за ним з вікна їдальні.
Вона боялась? Відчувала, що підозра в першу чергу впаде саме на неї?
Можливо, можливо. Усе можливо.
Він згадав її крик. А потім заломлені худі руки і некрасивий скривлений рот.
Він ще заспокоював її, а згодом відвів до кімнати. Якщо покласти руку на серце - не дуже Ольга була схожою на холоднокровного вбивцю. Але поговорити з нею треба було обов’язково. В першу чергу. І поспостерігати за нею.
Офіцер Гош направився до їдальні, туди, де побачив у вікні силует.
Як раз був час сніданку. Усі повинні були зійтись.
А ще він, чесно кажучи, трохи зголоднів.
Але більше за усе йому хотілося закурити. Знову загриміло, але цього разу офіцер Гош не звернув на те уваги. Він піднявся по слизьким мармуровим сходам, смикнув ручку. Важкі двері повільно піддались.
У їдальні пахло школою. Щось було у тому запаху із безтурботного дитинства. Офіцер Гош одразу пригадав сирники і тепле молоко пінкою, якими їх, школярів частували на перерві. Тоді він ненавидів цю їжу, а тепер, здається, півжиття віддав би, щоб ще раз спробувати і відчути саме той смак - неповторний і такий рідний.
Коли офіцер Гош зайшов у невелику їдальню, то побачив, як Люба швидко розкладала по столам тарілки з омлетом і вареними сосисками. Побачивши Гоша, Люба на мить звузила темні великі очі, обрамлені сіточкою зморшок, а впізнавши, посміхнулась одними лише вустами. І знову Гош звернув увагу на руки. У Люби були широкі, схожі на чоловічі, долоні і пальці з короткими круглими нігтями. На ній був такий самий сіро-блакитний халат як і на самому офіцеру Гошу, тільки її версія була уся засалена на рукавах і на животі. І взагалі, Люба уся здавалась якоюсь масною - коротке темне з сивиною волосся зачесане назад виблискувало ніби щойно змащене бріоліном, бліде опухле обличчя чи то спітніле, чи змочене водою.
Ольга стояла коло вікна і с під лоба дивилась на офіцера. Більше у їдальні нікого не було.
- Доброго ранку! - першою привіталась Люба.
- Здрастуйте, - відповів той, але дивився у цей час саме на Ольгу.
- Який жах! Який жах! - затараторила Люба.
- Ви були на березі? Що з нею сталося?
- Прошу вас відповісти на деякі мої питання, - неголосно сказав офіцер Гош, підійшовши до Ольги і не звертаючи уваги на балачки говіркої Люби, яка встигала і говорити, і виносити тарілки зі сніданком.
- Поки ми усі тут одні, поки немає офіційної влади, я беру на себе усі слідчі функції. Все таки я офіцер поліції, хоч і на відпочинку…
- Невже ви справді офіцер поліції?- тихо і ніби сама до себе сказала, повернувшись до вікна, Ольга.
- Так. А що, я не схожий на поліціанта?
- Не дуже. Ви більше схожі на бухгалтера.
Гош посміхнувся, але в його посмішці помітна напруга.
- Ви чуєте цей грім? - тихо і задумливо сказала вона, вдивляючись кудись далеко.
- Він заважає мені спати. Я чекаю дощу, як вагітна жінка чекає народження дитинки. А він усе не починається.
Вона зітхнула і повернулась від вікна.
- Ви першою виявили тіло, - офіцер Гош повернув розмову до початкового русла, - ось тому я би хотів з вами першою і поговорити.
- Про що поговорити?
- Про те, що ви бачили. Чому опинилися там, на березі озера? Можливо ви когось помітили там, поруч… Ну ви розумієте.
- То ви мене підозрюєте?
- Чому ви так вважаєте? Я про це нічого не говорив. Я лише намагаюсь дістатись до істини.
- Що є істина?
Ольга говорить тихо, ніби сама з собою.
-Що? Про що це ви?
- Що є істина? Так питав колись Понтій Пілат Іісуса.
- Ну так що ви робили рано вранці коло озера?
- Молилась.
- Молились?
- Так. Молилась. Я кожного ранку виходжу до води зустрічати сонце. Воно підіймається над озером, а я читаю молитовне правило. Так було і цього ранку. Я помолилась, а після молитви вирішила прогулятись вздовж берега. Я вам вже казала, що сну у мене зовсім немає. Я пішла вздовж берега, а коли дійшла до тих верб - побачила щось на траві. Мені спочатку здалось, ніби щось на берег винесло з води. Але потім побачила…
Ольга замовкла і Гош побачив рясні блискучі сльози на блідих щоках. Вона ніби одразу постаріла років на десять.
- Ви ще когось бачили поблизу?
- Ні. Коли я почала кликати на допомогу, тоді люди повибігали. Але хто саме - мені важко пригадати. Я була наче у пеклі.
- Зрозуміло. Ну когось ви можете пригадати? Подумайте спокійно.
- Ну…. Люба була. Професор вибіг одразу.
- Василь Касіянович?
- Так. Він і відвів мене до кімнати. Заспокоював. І Люба принесла мені чаю.
Ольга знову зітхнула.
- Але якщо ви будете підозрювати і Василя Касіяновича… Господи помилуй! Він точно на таке не здатний.
- А хто ж здатний?
- Не знаю… Не знаю. Людське серце - то такий морок. Сама людина навіть не знає, на що вона здатна.
Деякий час вони мовчали. Кожний думав про своє. Ольга задумливо перебирала дерев’яні маленькі чотки у вузлуватих довгих пальцях. Раптом вона повернулась до Гоша і тихо, ледь чутно сказала:
- Ви питаєте, хто здатний. Ось Боксер, наприклад, здатний.
- Чому ви так вважаєте?
Офіцер Гош пригадав немолодого, років за шістдесят точно, високого худорлявого міцного чоловіка, з коротко підстриженим сивим волоссям і постійною неприємно-іронічною посмішкою на тонких вустах.
- У нього в серці Бога немає. Він зла людина.
- Ви його бачили коло місця злочину?
- Ні. Не бачила. Його і з усіма не було.
- А на березі я молилась. Я вже казала вам. А під час молитов, я намагаюся не відволікатись на навколишній світ.
- Але Боксер… Я не знаю… я нічого не знаю… Не мучте мене…
І саме в цю мить скрипнули вхідні двері у їдальню.
Офіцер Гош одночасно з Ольгою обернулись і побачили, як до їдальні, гримнувши важкими дверима, зайшов невисокий міцний чоловічок у сірій розтягнутій футболці і скуйовдженим густим сивим волоссям не великій круглій голові. Блакитні маленькі оченята весело блиснули з під косматих брів у бік Ольги і офіцера Гоша і чоловік підняв руку з короткими товстими пальцями.
- Вітаю вас, панове! Маю надію, подальший день не буде таким поганим, як його початок.
- Здастуйте, Василь Касіянович, - голосно привіталась Люба, яка розливала чай у гранчасті стакани.
Офіцер Гош мовчки кивнув, а Ольга лиш зморено глянула на чоловіка, що увійшов.
- Любочко, надіюсь у нас на сніданок щось смачненьке?
- Яєчня, яблука і чай, - відповіла Люба, посміхаючись.
- Ідеальний баланс смаку, необхідності і задоволення!
Професор ще раз подивився на офіцера Гоша і на Ольгу і вимовив:
- Смерть, як казав один мудрець, то є частина життя. Вона усіх чекає за поворотом. Терпляче чекає. І ось сніданок - це ще одна частина життя. Хіба треба нехтувати одним через інше?
Він покрутив густого сивого бакенбарда, потиснув вузькими плечима і сів до столу.
У цей час вхідні двері знову гримнули і до зали зайшли нові люди.
Точніше буде сказати - увійшов один чоловік - високий, коротко стрижений, сивий. Він котив перед собою інвалідного візка зі старою жінкою. Стара схилила голову набік, але темні її очі уважно оглядали усе попереду. Криві артритні пальці міцно стискали поруччя візка.
- Невже і Серафима пожалували до сніданку!? - здивовано вигукнула Люба, побачивши стару.
- Зустрів іі по дорозі коло сходів, - роздратовано сказав сивий чоловік, якого тут усі називали Боксером. Він трохи тягнув слова і вимова його була схожа на вимову одеських таксистів.
- Вона вже збиралась сама з’їхати. Оце нам не хватало сьогодні другої пригоди. Довелося іі сюди товкати.
Усі нарешті повсідалися до столу. Візок зі старою Серафимою Боксер також підкотив до столу, відклавши вбік одного зі стільців. Люба поклала перед старою тарілку зі сніданком, кілька шматків білого хліба, всипала до стакану з чаєм кілька ложок цукру.
Боксер сів поруч із Серафимою і час від часу то підсовував сіль, то ще чимось допомагав.
- А Гош, виявляється поліцейський,- сказала під час сніданку Ольга, піднявши погляд.
- І він тепер буде займатись пошуком вбивці.
- Якого ще вбивці?! - сплеснула руками Люба, яка теж сіла до столу разом з усіма.
- Хтось же допоміг померти бідній Марії. Ось офіцер Гош і буде серед нас шукати вбивцю.
На мить усі перестали снідати і піднявши очі глянули одне на одного. Потім подивились на Гоша, який колупався виделкою у тарілці.
- То це виходить я за столом сиджу з вбивцею? - голосно і загрозливо спитав Боксер, впритул роздивляючись офіцера Гоша, ніби той і був винним у смерті бідної жінки.
- Все можливо, - тихо сказав Гош, не відводячи погляду від самого Боксера.
- Він здалеку здається молодим і сильним, - раптом прийшла думка офіцерові Гошу, коли той ось тепер побачив Боксера зблизька, - але насправді… Пігментні плями на низькому квадратному лобі, рідке сиве волосся, підстрижене у короткий «їжак», жилаві худі руки з вузлами на суглобах пальців, сітка мілких зморшок навколо близько посаджених маленьких синіх очей. І самі очі якісь навіть не сині, а ніби затягнуті світло-сірою плівкою. Тільки голос і манера говорити як у одеських таксистів… Так, саме цей голос робив Боксера молодшим і ніби вводив в оману.
- Ні, це вже занадто, - сказала Люба, яка встигла принести вишневого варення до чаю і знову сіла до столу. Вона взагалі не могла всидіти на місці, бо мала потребу у постійному русі. І навіть коли сиділа, як ось тепер - її пальці з короткими обкусаними нігтями нервово виминали шматочок хлібного м’якушу.
- Хіба може таке бути, що хтось з нас вбивця?! Як тільки подумаю про це - у мене голова починає боліти. І взагалі - навіщо комусь вбивати?!
- Питання слушне, - посміхаючись і ретельно пережовуючи їжу, сказав Іван Касіянович, - але все ж маємо мерця он там, на березі озера.
Він показав виделкою кудись у вікно перед собою.
- Бідна Марія, - Люба зітхнула, - вона була ще зовсім молода. Гарна така жінка. Дуже любила каву - постійно просила кави замість чаю. А тепер…
Офіцер Гош уважно спостерігав за кожним. Але намагався робити це ненав’язливо. Він вишукував у поведінці, у рухах щось таке, за що було можна зачепитись.
Він побачив, як тонкі безкровні губи Ольги ледь помітно рухаються. Напевно вона проказує про себе якусь молитву.
Стара Серафима повільно жує беззубим ротом хліб, намащений маслом і варенням і здається майже не звертає уваги на оточуючих іі людей.
Боксер поруч з нею відрізає від яєчні невеликі шматочки і зачепивши виделкою, кладе їх до рота. Маленькі його очі ніби сканують простір перед собою. Він немов би вишукує чергового суперника собі.
Люба, лишивши поруч зі своєю тарілкою хлібного мʼячика, якого ліпила увесь час, підливає чай у стакани. Рухи іі швидкі і нервові.
Професор у цей час повільно і ретельно пережовує їжу міцними як дубові пеньки зубами і Гош бачить крихту хліба, яка застрягла у густих бакенбардах . А ще одна крихта прилипла до повної нижньої губи. Професор їсть повільно, вивчаючи кожний шматок, перед тим як покласти його до рота.
Гош розглядає усіх і думає про те, кого наступного вибрати для розмови.
Звичайно, переговорити треба буде з кожним. До сніданку він встиг поговорити з Ольгою. Дивною жінкою. Яка вважає себе віруючою. Але усі ми віруючі. Одні вірять, що Бог є, інші вірять що Бога немає… Віра - то ніби аксіома в математиці - така штука, яку не треба доводити. У Ольги віра ніби пробила тріщину у іі душі і тепер витікає назовні.
Зібране волосся, вираз обличчя, бліді руки не жінки, а інокині. А ще відсутність хоч якоїсь косметики на обличчі. І говорить вона немов не їла три дні, хоча він сам бачив, як Ольга снідала - апетит у неї дай Боже кожному.
Чи могла вона бути вбивцею? Напевно могла. Тут усі могли бути. Може крім старої Сарафими, яка вже і дихає через раз.
Але який у неї мотив?
Офіцер Гош відчув, як починають боліти скроні. Він вирішив, що не буде робити висновків, поки не поговорить з кожним.
Під кінець сніданку, Ольга сама напросилася відвезти Серафиму у іі кімнату.
А професор, подякувавши Любі за смачний сніданок, запропонував їй допомогу.
- Любочка, хочу вам подякувати за вашу працю, за те, що не даєте нам усім померти від голодної смерті. Приймете мою скромну допомогу?
- Що ви, що ви, Іван Касіянович, - Люба почервоніла від задоволення.
Але професор вже піднявся і допомагав віднести на кухню брудний посуд.
Офіцер Гош тим часом вийшов на свіже повітря і стояв коло невисоких сходів, задумливо розглядаючи старий парк, порожні дерев’яні лавки вздовж доріжок, сріблясту поверхню озера, що виблискувала між деревами. Над вербами, у прозорому синьому небу свіжий прохолодний вітер гнав велетенські кудлаті хмари. У повітрі пахло близькою водоймою і грибами. Щось було у навколишньому світі, у запахах, у небі таке знайоме і близьке…Усе це нагортало дивні і дуже знайомі спогади. Спогади про щось рідне і важливе, але чомусь забуте. Гош думав, що ось, ще трохи і він схопить ті спогади за край тонкої нитки, потягне на себе і усе згадає. Але налітав вітер і розвіював потрібний запах. І вже густе листя верб ніби шуміло зовсім по іншому, не так, як у тих забутих спогадах. І в серці лишалась лише гірка пустота, ледь помітна туга за щойно втраченим.
Пальці знову потягнулися до кишені халату, вишукуючи пачку цигарок.
Заскрипіли двері і на порозі з’явився Боксер. Він глянув на офіцера Гоша з під лобу, а потім, склавши руки на грудях, сам підійшов ближче.
- А ти не дуже схожий на поліцейського, - сказав боксер, підійшовши до Гоша майже впритул.
- У мене є кілька питань до вас, - офіцер Гош проігнорував репліку Боксера.
- Які питання? Чи не я вбив оту жінку, що до цієї пори лежить там, коло води? Так?
- У вас є зброя?
- Зброя? Яка в біса зброя!? У мене немає ніякої зброї.
- А де ви були цієї ночі і зранку?
- У себе. В своїй кімнаті. Я міцно спав. Я завжди дуже міцно сплю. Хіба це щось погане?
Гош уважно стежив за виразом обличчя, реакцією Боксера. Ще міцний чолов’яга. Років шістдесят йому, а може і більше. Але якийсь він нервовий і ніби і напрошується усім своїм виглядом на неприємності. Точніше, ніби шукає у кожному собі суперника. Але щось у ньому є таке… щось приховане і дуже крихке. Він за тою брутальністю намагається сховати невпевненість у собі. Десь за парком знову загриміло, цього разу голосно і близько. Боксер повернув голову у бік грому.
- Постійно гримить, а дощу усе немає…
- Зрозумійте мене, - тихо, але твердо сказав Гош, - хтось вкоротив віку нещасній жінці. А я шукаю того вбивцю. І мені потрібно поговорити з кожним у Лисячій діброві. З кожним. Без виключення. Зрозуміти, де хто був тоді, коли було скоєно вбивство. Що робив. Можливо когось бачив. Щось підозріле чи незвичне. Ось тому я і розпитую вас. Я намагаюсь встановити істину, а не звинувачую вас у чомусь.
- Але я нікого не вбивав! І взагалі - я ту жінку зовсім не знав. Так, бачив кілька разів на обіді, можливо і в парку. І взагалі - навіщо вона мені потрібна? Вона була не на мій смак.
Від цих слів Гош скривився, але промовчав, слухаючи нервову тираду Боксера.
- У мене своє життя - цікаве і неповторне, а ти у нього чужу смерть хочеш затягнути.
Під кінець цього монологу офіцер Гош помітив, як мілко тремтить квадратне підборіддя Боксера і як мілкі крапельки поту виступають над верхньою губою.
- То ви усю ніч провели у себе в кімнаті?
- Так. Провів. Я спав.
- І нікуди не виходили?
- Ні!
- У мене останнє питання до вас…
- Питай своє останнє питання і я піду. У мене справи. Як же люди люблять залізти зі своїми брудними ногами прямо у душу. Ще й чекають, що їх там з хлібом-сіллю будуть зустрічати…
- Вибачте. Ви повинні розуміти - є причина для нашої розмови.
Боксер махнув рукою і відвернувся.
- Може ви чули щось підозріле чи можливо щось бачили?
- Ні! Я сплю міцно. Я нічого не чув.
Деякий час вони стояли мовчки, але раптом Гош помітив, що Боксер про щось роздумує. Між брів пролягли два глибокі зморшки. Було видно, що він вирішує - говорити щось чи ні. Гош терпляче чекав. Нарешті Боксер прийняв рішення. Він нахилився до плеча офіцера Гоша і тихо, швидко заговорив.
- Але. Але якщо вже хочете знати мою думку, - Боксер почесав вказівним пальцем скроню, - той професор…
- Що? - офіцер Гош навіть трохи подався вперед, що вловити кожне слово.
- Не подобається мені він. Якийсь він слизький. І дуже важно себе несе. Професор. Ще й напевно з цих… Взагалі то не моя справа. Але можливо то тепер ваша справа. Такі ось професора полюбляють стрельнути з пістолетика - руки бояться замастити. Ви мене зрозуміли?
Гош нічого толком не зрозумів.
- Ви чули постріл?
- Та який постріл. Кажу вам - я міцно спав. Але я ж сам бачив рану у голові тої жінки. І висновки робити можу. Хоч і не називаю себе професором.
- То ви підозрюєте Івана Касіяновича?
Боксер нічого не відповів.
Він заклав руки за спину і наспівуючи якусь мелодію пішов геть, у бік головного корпусу.
Гош деякий час постояв на сходинах, проводжаючи Боксера поглядом, поки той не щез за кутом будівлі. А потім повільно і задумливо зійшов зі сходів.
Він попрямував по засипаній жовтим сухим листям доріжці, роздумуючи над розмовою. Після цієї розмови залишився якийсь неприємний осад. Так, ніби спробував якусь неприємну їжу. Спробував - одразу сплюнув, але неприємний смак так і лишився у роті.
Що саме йому не сподобалось? Нервові відповіді Боксера? Його неприємна манера тягнути слова, ніби він жує гумку, а не розмовляє?
Гош сам не помітив, як знову опинився на березі озера, поруч з місцем злочину. Накрите тіло здалеку було схоже на великий темний камінь. І лише бліді неприкриті ступні біліли і нагадували рибин, що раптом опинилися на березі.
Офіцер Гош зупинився, немов прокинувся. Озирнувся. Між деревами сіріла будівля санаторію і вікна другого поверху виблискували відбиваючи неяскраве сонце. Холодний рвучкий вітер налітав немов розбійник і приспані дерева невдоволено нахилялись вершинами крон під його тиском і шуміли. Десь вдалині знову загриміло.
Гош став повільно і задумливо ходити вздовж берега, вишукуючи серед пожовклої трави і низьких кущів щось, що міг не побачити при першому огляді. Можливо він пропустив якусь деталь - щось забуте вбивцею. Він роздумував над словами Боксера і водночас погляд вільно блукав по усьому що знаходилось під ногами. Гладкі блискучі від вологи камінці, примʼята трава, смужка брудно-білої піни вздовж берегової лінії. Нажаль нічого цікавого.
Знову загриміло вдалині, десь зі сторони будівлі санаторію. Офіцер Гош підняв погляд і подивився у бік джерела звуку. Майже уся будівля ховалася за височенними кронами старих верб і акацій, але кілька вікон другого поверху все ж виблискували, відбиваючи немов дзеркало, сіро-блаватне осіннє небо. Гош примружився, намагаючись детальніше розгледіти будівлю. І раптом помітив щось дивне. Одне з вікон, те що знаходилось лівіше, виблискувало лише половинкою. Інша половина вікна була чорною, як морок.
Гош повільно пішов у бік санаторію, не зводячи погляду з дивного вікна. Та кілька разів все ж гілля приховувало темний прямокутник і в цей час Гош нетерпляче прискорював крок, намагаючись якомога скоріше знову побачити вікно.
Коли до будівлі лишилось кроків сімдесят, Гош нарешті зрозумів, у чому секрет тої дивної темної половинки. Вікно просто було прочинене. Гош зупинився за кількадесят кроків і задерши голову, став розглядати те вікно.
- Що шукаєте?
На порозі їдальні стояла Люба, з дерев’яним ящиком для посуду у руках.
- Ви не знаєте, що то за вікно на другому поверсі? Он то, відчинене.
- Це ж кімната Серафими. Вона ходити не може, але завжди на своєму інвалідному візку підкочується до самого вікна і так от сидить, насолоджуючись видами парку і озера. У нас тут дійсно дуже гарно. А що їй робити? Стара одинока жінка. Їй те вікно немов екран телевізора.
- Дивно. А я гадав, що зайняті кімнати лише першого поверху.
- Так і є. Але Серафима живе на висоті. Ха-ха! - Люба раптом весело засміялася. Гош запитально підняв брови, не зрозумівши.
- Такий собі каламбур виходить. Одна лише Серафима на висоті. Серафими - це ж різновид ангелів. А ангели живуть на висоті, на небі. Смішно виходить.
Гош потиснув плечима і пішов до входу у будівлю санаторію. У нього одразу ж виникла деяка ідея. Така собі малесенька тоненька ниточка.
Він зайшов всередину, повернув ліворуч і згодом почав підніматись по масивним мармуровим сходам, що вели на другий поверх. Ляский звук кроків відбивався луною від фарбованих стін і здавалось, що тут серед тиші є ще хтось. Хтось ніби йшов слідом за Гошем, у так його повільних кроків.
Гош згадав шкільні роки - дуже ця частина санаторію була схожа на його школу. Але тут не було школярів, які полюбляли з криками носитись по коридорам. Але ось цей запах - ледь чутна суміш фарб, медикаментів і їдальні. Хоча їжа готувалась не тут, але якимось чином дивні і ледь вловимі її аромати все ж ширяли серед цих стін.
Гош піднявся на другий поверх, пройшов довгим коридором, підійшов до потрібних дверей. Він обережно постукав кісточкою вказівного пальця і прислухався.
Спочатку там, у кімнаті було тихо. Потім щось заскрипіло і Гош почув голос старої.
- Хто там?
- Це офіцер Гош. Якщо ваша ласка, я хотів би з вами переговорити.
- Заходьте!
Гош повернув дверну ручку і зайшов всередину. В кімнаті царювали вже інші запахи. Тут пахло старістю. Не зважаючи на те, що половинка вікна була відчинена і кімната постійно провітрювалась.
Стара Серафима сиділа у своєму інвалідному візку коло вікна, поклавши кістляву руку на підвіконня. Поруч з нею, на тому ж низькому підвіконні лежали книга, окуляри у роговій оправі і кілька сухих шматків хліба.
Постіль була незастеленою, простирадла явно не першої свіжості були зім’яті.
Стара повернула голову у бік офіцера Гоша і дивилась на нього, нахиливши голову на один бік.
- Ви напевно знаєте, - почав, відкашлявшись, Гош, - я займаюсь розслідуванням прикрого інциденту, що стався сьогодні під ранок. Ось хотів би вам задати кілька питань, якщо ви не проти.
- Чого це я проти? - відповіла стара.
- Я дуже мало спілкуюсь з людьми. Все сиджу на самоті, дивлюсь ось у вікно і згадую своє життя. Так і проходять мої дні. Тому я не проти і поговорити.
- Я був коло озера і побачив, що вікно у вас відчинено. Осі подумав - можливо і сьогодні вранці ви також сиділи коло вікна.
- Так. Я в ночі зовсім не сплю. Старість. Тіло усе болить. Тільки зітхаю і повертаюсь з одного боку на інший. Все чекаю ранку. А як починає підійматись сонце, то вже і я встаю з ліжка. Встаю і чекаю сніданку.
- То виходить ви сьогодні зранку сиділи коло вікна?
- Так. Я ж оце і кажу. Сиділа.
- То можливо ви когось бачили надворі у вранішній час?
- Зір тепер у мене не дуже гарний. Он намагаюсь почитати, - стара вказала кривим кістлявим пальцем на книжку, що лежала на підвіконні, - але вже ці окуляри не допомагають. Треба нові, більш потужніші. Але вдалину я ще добре бачу.
- То що ви сьогодні бачили? - голос Гоша став глухим від хвилювання.
- Бачила. Бачила ту жінку Марію. Вона майже кожного ранку ходила туди, до самої води. Я завжди чула швидке цокання її черевичків. Чула і цього ранку.
- І чого вона ходила до води?
- Цього я не відаю, - стара Серафима нахмурилась, ніби пригадуючи щось.
- Вона ніби ходила туди, до води чекати когось. І цього ранку дочекалася.
- Що?
- Так. Дочекалася. Я бачила, як зійшов ангел з неба до неї.
- Хто? Ангел? Який ангел?
- Яскраво пурпурний. Марія стояла там, коло води і чекала, а потім раптом ангел прилетів з неба і опустився поруч. Все на мить стало яскравим, а потім знову вранішні сутінки. І я вже нічого не бачила.
Офіцер Гош поскріб нігтями потилицю. Він не міг второпати про що саме розповідала стара. Який ще ангел? Напевно від старості ця Серафима зовсім втратила розум.
- А більше ви нікого не бачили?
- Більше? Так. Бачила. Чому ж не бачила? Трошки пізніше бачила того високого сивого чоловіка. Його Боксером усі кличуть.
- Де ви його бачили?
- Та, недалеко. Він зранку також виходить і займається гімнастикою.
- То він був коло Марії?
- Після того, як прилетів ангел, я Марії більше не бачила. А той хлопчина, Боксер, він пізніше з’явився і щось там руками крутив, присідав. А потім швиденько пішов. Спортсмен.
- А ще пізніше з’явилася он та монашка, Ольга. Я знаю, що вона в Бога вірить і ходить зранку, перед сніданком молитися. Читає там, напевно свою Біблію. Так ось коли вона там з’явилася, то вже тоді підняла такий крик! Тоді вже усі люди збіглися.
- А ви в Бога вірите? - спитав Гош.
- Ой, синку. Я вже така стара. Зовсім у мене сил немає. З візку у ліжко перебратись - хвилин п’ятнадцять часу треба. І у Бога вірити у мене сил вже немає, - стара посміхнулась беззубим запалим ротом.
- А виходить і до мене так само ангел прилетить. Прилетить вже зовсім скоро. А я, убачивши його своїми очами, усе одно в Бога не можу вірити. Колись давно-давно мені наш сільський батюшка говорив:
- Проси Серафима у Бога віри. Бо та віра - не від людини. То є дар Божий.
- А я виходить і не просила.
Стара важко зітхнула.
Офіцер Гош попрощався і тихо вийшов.
Стара точно була несповна розуму. Напевно реальність і фантазія перемішалися у її голові. Але він взнав головне - Серафима бачила на місці злочину Боксера. А він про це нічого не сказав.
Гош вийшов у двір, пройшовся по доріжці, сів на одну з порожніх лавок. Але через хвилину знову піднявся і став повільно ходити туди-суди. Від роздумів і хвилювання на місці не сиділося.
Холодний пронизливий вітер кидав у ноги сухе листя. Від озера пахло дощем.
Рука час від часу вишукувала у кишенях халату неіснуючі цигарки. Як же хотілося курити! Розболілася голова і офіцер Гош тер кінчиками пальців холодні і вологі скроні.
Виходить у нього з’явився підозрюваний. Людина, яку бачили на місці злочину. Треба буде ще один раз з ним поговорити. І обов’язково при свідках. Притиснути його фактами до стіни і подивитись, як він себе поведе, як буде викручуватися з такої ситуації.
Але Гош вирішив діяти по плану. Тепер йому треба поговорити з Любою і професором Іваном Касіяновичем. Ці двоє дивакуваті
кожен по-своєму.
Метушлива Люба, яка здається може знаходитись у кількох місцях одночасно. І спокійний розсудливий дідуган з кудлатими сивими бакенбардами…
Десь далеко за вербами знову загриміло. Холодний вітер приніс низькі розкати грому. Верхівки дерев ніби прокинувшись зі сну, невдоволено зашуміли залишками листя.
Офіцер Гош підняв комір халату, щоб захиститися від вітру і направився у їдальню.
Любу він побачив через відчинене вікно. Вона несла великий алюмінієвий чайник, тримаючи його обома руками. Побачивши Гоша, вона стомлено посміхнулась.
Але Гош помітив, що то була посмішка одними вустами. У великих темних очах, обрамлених мілкими зморшками неначе тайна хвороба, лишалась якась туга.
- Вас сьогодні не було на обіді. Чаю не хочете? У мене є свіжий чай з лимоном.
- Не відмовлюсь, - сказав у відповідь Гош, - на дворі звіявся вітер. Теплий чай зараз - те що треба.
- То винести вам?
- Я краще сам зараз до вас зайду.
Гош зайшов до їдальні і знову відчув цей знайомий запах школи. Здається, ось тепер повернеш за кут і побачиш посеред просторого залу прямокутні столи і на тих столах склянки з теплим молоком і квадратні пухкі булочки на блюдечках. А ще юрба школярів, які носяться між столами.
Але коли офіцер Гош зайшов за кут, то зустрів лише Любу, яка одна поралась коло плити.
- Сідайте ось сюди, - Люба вказала рукою на пластмасовий стілець коло вікна.
- Дякую, - Гош взяв теплий стакан з чаєм.
- І що привело вас до мене?
- Ви ж знаєте, чим я займаюсь?
- Тут усі знають, пане офіцер.
- У зв’язку з цією сумною справою я опитую свідків. Хотів би і з вами поговорити.
- То виходить що я свідок?
- Так. І ви свідок. Нас тут у санаторії не так багато і усі ми в більшому чи меншому ступені знали померлу. Більше того, хтось із жителів Лисячої діброви причетний до смерті Марії.
- Господи Боже! То ви вважаєте, що я можу пустити кулю в голову людині!?
- Прошу вас, навіщо ви все так обертаєте? Я лише хочу з вами поговорити. Людина часто і не здогадується про те, що вона щось знає. Розкажіть мені, як ви провели цю ніч і цей ранок. А висновки я вже сам зроблю.
- А себе ви підозрюєте? Де ви були цієї ночі? Спали у ліжку? А вас хтось бачив? Хтось може підтвердити непричетність вас до вбивства?
- Люба, прошу вас заспокоїтись. Я ні в чому вас не підозрюю. Я хочу розібратись в усьому цьому. Я хочу знайти того, хто усе це скоїв. Поки вбивця на свободі, поки він ходить поміж нас - ми усі у небезпеці. Хіба ж ви не думали, що кожен з нас може виявитись наступною жертвою?
Офіцер Гош від хвилювання яке немов хвиля враз охопило його, відчув, що йому не вистачає повітря. Так, немов він тільки-но пробігся навколо санаторію. Він хитнувся і ледь не пролив гарячий чай.
Але вже наступної миті він узяв себе в руки.
- Вибачте, якщо мої слова і питання неприємні вам. Ну вважайте мене лікарем, який скальпелем вирізає гнійник. Лікар теж робить боляче, але в кінці кінців це рятує пацієнта.
Він пригубив чай з лимоном. Напій виявився гарячий і терпкий.
- Це ви мене пробачте,- Люба заговорила тихіше і опустилась на стілець поруч з офіцером Гошем.
Але вже наступної миті знову рвучко встала і підійшла до вікна.
- Я так боюсь. Я цілий ранок думаю про усе це. Ось вона приходила вчора на вечерю. Сиділа, їла картопляне пюре з сосискою і буряком, а сьогодні лежить он там, на березі озера накрита якоюсь ганчіркою. Лежить холодна і мертва. І нічого не можна зробити! Нічого не можна повернути!
Гош дивився на її жила її руки. Пальці з обкусаними короткими нігтями нервово смикали ґудзики халату. Руки, як у чоловіка, а не у жінки, - подумав Гош.
На дворі знову загриміло, десь зовсім недалеко. Жалібно задзвеніли склянки на поличці.
- Господи, ще цей грім, - Люба закрила вікно.
- Ви бачили, як вночі блимає за озером? Хмари стають червоними. Ніби там кров.
- Значить скоро буде дощ, - сказав офіцер Гош і зробив ковток чаю.
- Мені іноді здається, що наближається якась катастрофа. Я відчуваю щось погане і невідворотне. Ніби щось величезне і водночас невидиме котиться по землі і наближається до нас, до Лисячої діброви. І вже скоро воно нас усіх розчавить, розплющить, примне…
Раптом скрипнули вхідні двері. Від несподіванки і офіцер Гош, і Люба здригнулись і різко повернулись. На порозі стояв Іван Касіянович.
- Мир вашому дому, - сказав він, посміхаючись.
- Дозволите?
- Так, заходьте Іван Касіянович. Сідайте до столу і я вам гарячого чаю з лимоном наллю.
- О дякую, пані Любо! Вибачте, може я вам заважаю?
- Не заважаєте, - сказав офіцер Гош, - навпаки, добре що ви прийшли.
Люба дістала ще один стакан і налила чаю для професора.
Той подякував і пригорнув долоні до гарячого стакану.
- А ви щось хотіли? - раптом спитав Гош.
- Що?
- Ви ж прийшли до Люби. Напевно ви щось хотіли.
- О! Так так! Хотів. Ви знаєте, тепер так холодно. А ще ці події. Неможливо розслабитися. Ви мене розумієте?
- А пані Люба у нас відповідає за кухню. Ось я і подумав - а чи немає у усіх цих нескінченних шафах чогось більш міцнішого за чай.
Іван Касіянович посміхнувся і його посмішка була збентеженою.
- Дуже хочеться, щоб у серце повернулася любов до світу. А це, з моїм досвідом, відбувається лише тоді, коли я трішечки вип’ю чогось міцного.
- Дуже не хочеться вас розчаровувати, Іван Касіянович, але на жаль нічого такого у мене немає.
Люба посміхнулась і сіла до столу разом з чоловіками. Це прохання професора ніби заспокоїло на деякий час її тривожну і неспокійну душу.
- Жалко. Жалко. Жалко, - тихо сказав Іван Касіянович і зітхнув. Але одночасно і посміхнувся.
- А у вас, пане офіцере, як справи? Все займаєтесь розслідуванням?
- Так.
- І як ваші успіхи? Натрапили на слід вбивці? Бачу по вашим очам, що у вас вже є ідеї. Так? Я правий?
- Можливо. Усе можливо. Дуже добре, що я вас зустрів. Я опитую свідків. Уже майже з усіма поспілкувався. Хотів би і з вами, Іван Касіянович, переговорити.
- О, це добре. Я дуже полюбляю розмови. У на тут в Лисячій діброві, я постійно відчуваю дефіцит спілкування. Із задоволенням з вами побазікаю.
Офіцер Гош і професор подякували Любі за чай і вийшли на двір.
Хмари на низькому небі і поверхня озера потемніли. Вітер гнав хвилі і вода зі сліпою упертістю все набігала і набігала на берег. У повітрі кружляло липке мертве листя.
- А ви були колись на третьому поверсі?
- Що? На якому третьому поверсі? - Гош зупинився і уважно подивився на професора.
- Хіба ви не знали, що у нашому санаторії є ще й третій поверх?
- Ні. Не знав. Гош повернув голову у бік будівлі.
- Ні. З цього боку ви не побачите. Санаторій збудований на невеликому схилі. Тильна сторона, ось ця, виходить у бік парку і має два поверхи, а ще є фасадна сторона. Вона виходить у бік дороги і мосту.
- Якого ще мосту?
- Звичайного мосту. Який веде на інший бік озера.
- Якось же ми усі потрапили до Лисячої діброви.
Гош лише стояв і здивовано кліпав очима. Він ніколи не думав про це. Ця тема завжди чомусь оминала його. Так, немов би вона була схована туманом. Чому він ніколи про це не думав?
- Ідемо, - змовницьким тоном сказав професор, - я дещо покажу вам. Я і сам там був лише раз, але у мене є деякі цікаві ідеї.
Іван Касіянович повів Гоша між кущами жасмину по непримітній стежці.
- Я тут ніколи не був, - чомусь пошепки сказав Гош, ледь поспішаючи за професором, який виявився на диво спритним.
- Тут ніхто не був. Лише я одного разу випадково заблукав на цей бік. Он дивіться, - професор відхилив гілки високого жасмину і Гош побачив доволі широку галявину, схил і широкі камʼяні сходи. А головне він побачив, що з цього боку будівлі було не два, а три поверхи. І на третьому поверсі, прямо посередині будівлі, знаходилась широка тераса з білими невеликими колонами.
- А он, подивіться туди, - професор вказав пальцем в протилежний від санаторію бік.
Гош висунув голову і серце його від хвилювання пришвидшило хід. За галявиною, десь за двісті кроків, знаходились величезні ворота, увінчані гострими кованими піками. А далі, за воротами здається знаходилась дорога.
- Йдемо. Я хочу зайти всередину, - прошепотів професор.
Гош відчував себе дитиною, яка зайшла у кімнату батьків. Одночасно тривога і дивне збудження наповнювали його серце. Чому він ніколи не задумувався про це? Чому він навіть не міг уявити, що тут, з іншого боку будівлі є ще щось?
Вони обоє вийшли на галявину і тримаючись ближче до кущів швидко направились до входу. Вхідні двері виявились не зачиненими.
Якщо професор рухався як завжди неспішно, розглядаючи кожну деталь, то Гошу хотілося якомога швидше перетнути відкритий майданчик. Він час від часу мимоволі насідав на Івана Касіяновича, а потім пошепки вибачався. Вибачався, щоб через хвилину знову просити пробачення. У Гоша було таке відчуття, ніби те що вони зараз роблять - є чимось забороненим, хоча сам Гош не міг відповісти собі у чому та заборона полягала.
Лише коли вони зайшли всередину приміщення, офіцер Гош зміг полегшено видихнути. Він обережно зачинив за собою двері і тихо спитав:
- Куди це ви мене привели?
- Давай піднімемося на третій поверх і ви усе побачите. Йдемо!
Сходи знаходились ліворуч, за невеликим виступом. Вони почали підійматись. І знову ці різкі звуки кроків відлунювались від стін. І знову було відчуття, що за ними позаду хтось йде.
У цій частині будівлі було тихо і пахло аптекою. Коли вони нарешті піднялись на третій поверх, то опинились у широкому коридорі з високою стелею і важкими бордовими старовинними шторами на вікнах. Праворуч, на іншому кінці коридору знаходились масивні темні двері.
Іван Касіянович повільно підійшов до тих дверей і зупинився. Гош йшов слідом і коли підійшов ближче, то побачив на дверях срібну табличку.
На ній він прочитав:
Криниця Валентина Валентинівна. Професор.
- Як дивно, - сказав Іван Касіянович.
- Мені здавалась, що я один професор у Лисячій діброві. А виходить, що є ще хтось.
Офіцер Гош торкнувся мідної блискучої ручки і натиснув на неї. Двері тихо відкрились всередину. Від несподіванки Гош сіпнувся, відступив назад.
Вони з професором увійшли всередину.
Це був широкий світлий кабінет з кількома великими вікнами і виходом на терасу. Коло одного з вікон, ліворуч, стояв здоровенний письмовим стіл і високе шкіряне крісло поруч. Під ногами, на блискучому паркеті біліло кілька забутих аркушів, але взагалі тут царював майже ідеальний порядок. Вздовж правої стіни стояли однакові шафи до самої стелі зі скляними дверцятами. Шафи були забиті книжками. Коло письмового стола знаходився металевий сейф, ключ від якого лежав зверху на самому сейфі, поруч з пляшкою мінералки.
А ще під стіною стояв шкіряний диван, брунатного кольору, величезний, мʼякий і блискучий.
Гош відчував себе Аладіном, який раптом потрапив у печеру розбійників. Усе тут було незвичайним. Ніби з іншого світу.
Але одне особливо привернуло увагу. На письмовому столі лежала пачка цигарок і запальничка.
Іван Касіянович тим часом підійшов до стола і опустився у крісло.
- Я знав. Я знав! - тихо повторював він, задоволено посміхаючись.
- Де ми? Що це за місце? - спитав Гош. Він узяв пачку цигарок і понюхав. Який приємний аромат! Невже це сигарети?!
- Я побачив це місце з вулиці. Тераса на третьому поверсі, яку підпирали колони. Прошу вас, можете палити!
Іван Касіянович тим часом взяв ключ і відчинив сейф. Потім, з радісним і здивованим вигуком, витягнув з нетрів залізного ящика пляшку коньяку, кілька невеликих келихів і ще жерстяну банку з оливками.
- О! Тут цілий скарб! - сказав він, весело засміявшись.
Гош запалив сигарету і закрив очі від задоволення. Приємний холод торкнувся кінчиків пальців і трохи запаморочилося у голові. Гош взяв попільничку і опустився на м’який диван.
- Я не знаю, що це за місце, але мені тут дуже подобається, - сказав Гош, випускаючи кільце диму.
Іван Касіянович тим часом відкрив пляшку, прискіпливо понюхав вміст, після чого задоволено цокнувши язиком, розлив коньяк по келихам.
- Людині так мало треба для щастя, - сказав професор, відкинувшись у зручному кріслі з келихом у руці, - але на жаль тут ключове слово «треба».
- Чому на жаль? - сказав Гош, з насолодою випускаючи сигаретний дим і беручи коньяк.
- Тому що те що викликає потребу одночасно робить людину рабом.
Гош обережно відкинувся на спинку дивану. Шкіра заскрипіла і він одразу відчув її аромат. Саме так у дитинстві пахли батькові шкіряні рукавички.
- Бути рабом хіба погано?
- Ну це питання індивідуального характеру. Комусь погано, а комусь і добре.
- У мене таке відчуття, сказав Гош, - що я повернувся у дитинство і зайшов у дідусеву кімнату, поки того немає. Вам так не здається?
Іван Касіянович весело засміявся, провівши рукою по товстій книжці, що лежала на столі.
- У мене відчуття, що я потрапив до раю. Тут ніби сконцентровано усе, чого мені не вистачало ще годину тому. Так що я насолоджуюсь моментом.
Професор зробив маленький ковток коньяку.
Потім закинув до рота оливку.
- То ви знали про це місце?
- Я здогадувався. Я вже казав вам. Я звернув увагу на що інші не звертали уваги. І моя допитливість привела мене сюди. А ваша допитливість привела вас до мене. Дивний лабіринт долі.
- Так. Дивний. А хто така та Валентина Валентинівна? Професор.
- Не знаю. Хтось. Яка різниця? Її немає, а ми є. Я коли починаю думати про це, то одразу згадую пригодницьке кіно. Шукачі пригод знаходять сліди древньої цивілізації. Або астронавти знаходять сліди могутніх інопланетян. Ще коньяку?
- Ні дякую!
- То як ваше розслідування? Знайшли вбивцю?
- Поки що не знайшов. Але вже є підозрювані?
- Ого! Не підозрюваний, а підозрювані?
- Насправді усі тут могли бути причетні до вбивства…
- Перепрошую. Але коли хтось каже слова «усі можуть бути причетні», то це більше схоже на
«ніхто не причетний».
- Ваша правда, професоре, - зітхнув Гош і дістав нову сигарету з пачки.
- Давно не палив. Дуже скучив за смаком сигарети.
- Розумію вас. То які ваші висновки щодо цієї справи?
- Я переговорив з усіма. Першою на місці злочину опинилась Ольга. Вона і перша підозрювана. Ви розумієте.
- Так. Але ця монашка не дуже схожа на холоднокровного вбивцю.
- Так. І я не бачу її з пістолетом у руці.
- То вбивство було здійснене пістолетом?
- Скоріш за все. Рана явно вогнепальна. Хоча ні кулі, ні гільзи, ні пістолета я не знайшов. І пострілу ніхто не чув. Але це може через те, що усі тут постійно гримить.
- Так. Грім. І доща все немає.
- Далі, коли я бродив вздовж берега, я побачив між деревами відчинене вікно у кімнаті старої Серафими…
- То і ця немічна жінка також у вас у підозрюваних?
- О ні! - засміявся Гош.
- Але вона бачила дещо.
- Бачила? Що саме? І беріть будьте ласкаві оливки. Дуже смачно!
- Дякую. Стара майже постійно сидить у своєму інвалідному візку перед вікном. І сьогодні вночі сиділа. І вона бачила Боксера коло місця злочину. Хоча сам він промовчав про це під час нашої розмови!
- Ну те що він промовчав то не дивина. Сказав би - одразу б опинився у перших рядах підозрюваних.
- Так. І він таки опинився.
- І що, стара бачила, як він вбивав бідну Марію?
- Ні. Цього вона не бачила.
- А що ж бачила?
- Вона бачила, що Боксер робив ранкову гімнастику коло озера.
- То він майже кожного ранку ходить на ту гімнастику. Я сам не раз бачив. Людина веде боротьбу зі старістю. Але він не такий мужній чолов’яга, яким хоче здаватись. Скоріш за все події розгортались наступним чином. Боксер як завжди вийшов на свою гімнастику. Але коли побачив тіло на березі, перелякався за себе і втік. А про свою знахідку промовчав. Злякався наш мачо. І вам не став говорити по тій самій причині. А ось Ольга, яка також виходить кожного ранку помолитись, коли побачила мертву жінку не злякалась за себе, а просто злякалась. Ось і підняла шум.
- Дивно, що усі підозрюють один одного.
- Що тут дивного,- професор відкрив знову сейф і дістав з його нетрів плитку шоколаду.
- Зазвичай люди підозрюють тих, хто їм не подобається.
- А ви професор когось підозрюєте?
- О, це складне питання.
- Чому складне? Хтось же вбив Марію? Хтось із нас.
- Мені іноді здається, - Іван Касіянович знову налив трохи коньяку у келих, - що ми живемо у чийомусь сні.
- Ваше здоров’я, пане!
Гош і собі пригубив терпкий ароматний напій. По тілу поступово розлилося легке приємне тепло.
- Навіть не так. Можливо наш світ, наша Лисяча діброва, знаходиться на сторінках якогось дивного роману. І усі ми - герої цієї історії. І усім нам автор з самого початку відвів ролі - комусь померти на березі озера, комусь займатися розслідуванням смерті, а комусь ось так знайти смачний коньяк у сейфі незнайомої людини.
- То ваш автор - це що Бог?
- У нашому романі - він Бог. Він нас усіх придумав.
- А хто ж все таки вбивця?
Іван Касіянович задумливо накрутив довгий сивий бакенбард на палець, подивився у вікно, за яким потрохи опускались сутінки.
- Не знаю. Не знаю. Може вбивця - це читач нашого роману.
- Чому читач?
- Бо автор знав, що читачу подобається, коли у книзі є вбивство, пошук вбивці і тому подібне. Ось через це Марія була такою собі священною жертвою, яку автор приніс на вівтар історії для читача.
Іван Касіянович зітхнув, потягнувся у кріслі.
— Якось усе це звучить дивно і складно. Але тут є над чим подумати. Дійсно є.
Гош кинув пачку цигарок і запальничку до кишені халату і підійшов до скляних дверей тераси. Відчинив їх. Одразу до кабінету увірвався прохолодний вітер і свіже повітря.
Гош вийшов на терасу, став коло кам’яної огорожі, знову закурив.
На дворі швидко темніло. Хмари на небі почорніли. З третього поверху відкривався вид на західну частину озера, на високий паркан, частину парку і на дорогу, що вела до воріт і далі до майже невидимого у вечірніх сутінках мосту.
Гош курив і вдивлявся у далечінь. Чому раніше він не думав про цей бік Лисячої діброви? Чому він не знав, що тут є дорога і міст?
І раптом вдалині він щось помітив. Далекі жовті вогники у темряві. Гош примружив очі, намагаючись усе розгледіти.
Ті вогники повільно наближались.

На розбитій дорозі їхній позашляховик підскакував, немов молодий козлик. Щось жалібно гриміло десь у підвісці. Але водій намагався тримати швидкість. Часу у них було не дуже багато. А ще безпілотники, які могли зʼявитись у будь яку хвилину.
- Ви тримайтесь за он ту ручку над дверима, - сказав, обернувшись до жінки капітан - військовий чоловік, з довгою чорною як смоль бородою, і змореними червоними очима, але ще зовсім молодий.
- Так. Так. Дякую, - відповіла жінка і схопилась за ручку.
- Тут такі ями після артилерійських обстрілів. Якщо не триматись - можна вдаритись головою.
Фари вихопили з темряви великі тіні огорожі і воріт.
- Це воно? - спитав капітан.
- Так. Приїхали. Це наша Лисяча діброва.
Жінка обернулась, шукаючи у задньому вікні фари іншої машини. Слідом за ними їхав невеличкий бус, пофарбований у захисний зелений колір. Бус для пацієнтів, яких вони не встигли евакуювати з лікарні.
- Кіно, - звернувся капітан до водія - чоловіка років сорока, теж військового і теж з бородою, - відчиняй ворота і заїдь до он того будинку.
Потім повернувся до жінки, яка вже не могла всидіти на місці від хвилювання.
- Скільки пацієнтів ви лишили? Та ви не хвилюйтесь так, Валентина Валентинівна. Ми вже на місці. Вони хоч не буйні?
- Та які буйні. Це хворі уразливі люди. Душевнохворі так, але небезпечні хіба що для самих себе. Господи, тільки б з ними нічого не сталося. Ми не встигли евакуювати сімох чоловік.
Водій відкрив ворота, повернувся до автомобіля і вони заїхали на територію лікарні. Світло фар вихопило з темряви білу стіну і високі мармурові колони, які підтримували терасу третього поверху.

Через годину, коли усі справи було закінчено, капітан піднявся на третій поверх і постукав у двері.
- Заходьте, прошу вас!
Капітан зайшов до кабінету головного лікаря.
- Я не знав, що ви Валентина Валентинівна професор.
Жінка втомлено посміхнулась.
- Ви коньяк будете?
- Я не п’ю. Вибачте. А ось від кави зараз би не відмовився.
- Нажаль кави у мене немає.
- Я у мирному житті займався поставками кави у кофейні. Ми самі обсмажували. Кава була вищий клас. Ось і звик до цього напою. Дуже полюбляю каву.
- А у нас біда, - сказала жінка, - одну пацієнтку не вберегли.
- Я все знаю. Мої хлопці вже доповіли. Кажуть, це випадковий уламок. Ракета розірвалась скоріш за все над озером, але маленький залізний шматочок смерті все ж зміг знайти свою жертву.
- Бідна Марія, - жінка важко зітхнула і випила одним ковтком свій коньяк.
Потім швидким рухом витерла бліді вуста, очі. Встала.
- Ну що, тоді їдемо?
- Так, Валентино Валентинівно. Їдемо.
Через десять хвилин дві пари вогнів розрізали чорноту осіннього вечора. Загуділи мотори і позашляховик разом з бусом рушили у зворотну дорогу.
А ще через п’ять хвилин на Лисячу діброву опустилась нічна тиша. Ніби тут ніколи нікого і не було. Лише холодний вітер розхитував старі дерева і зривав з них залишки листя. А ще в прогалинах чорних низьких хмар виблискували вічні зорі.