Листяні хроніки (13)

Саме надвечір, коли подумки багато так зроблено, відчуваєш дуже добре, як існує все навколо. Пронизане тінями сосен, воно розляглося навкруги. Крізь нього пролягає великий шлях, посипаний піском і щебенем, що скотився з залізничних насипів. МежІ всього не вдасться ухопити: те, що видно за вікном, десь має закінчитись океаном, а те, що можна пригадати, бере витоки на початку світу. Проникливість усього, що довкола, проймає то як звук клепання кіс із дворів, що, обгороджені, простяглися унизу, то як крик півнів, закритих для заклання. І крізь вікно, навіть якщо це зоряне небо, бачиш лише частину всього. Якби ж у все, що простяглося, можна було ввійти і бути там присутнім! Як чийсь спогад або спокій, поглядом зустрічаючись із тими, хто туди прийшов ще на світанні, коли сонце тільки-но зійшло над плазмовим морем, завбільшки з зернину маку. Як довго з ними ніхто вже не вітався. Це мовчазні віщуни, що з неоліту принесли свої гірлянди квітів і соснові гілки, присвячені чомусь, що не вмира. Духи мислячих світил і неприкаяних планет, ми перешіптуємося спалахами. Нас поєднало велике побратимство тих, хто раптово упізнав свою присутність.

Вона приходить як місце згідно з великим каталогом, куди тебе поставила чиясь рука, але ізвідки тобі не заказано озирати усі картки чужих життів. Усе пізнати не вдавалося навіть головному архівісту, адже в сховищах – мільйони документів, написаних нерозбірливими почерками. Десь там стоїть й моя маленька картка, в атомному ящичку історії, з фондом, описом, справою, епохою, землею в кутику вгорі. І все, що мислило в віках, довкола шурхотить, крізь поверхи, від неба і до магмового моря, пронизане ліфтами інтуїцій, дротами глухих передчуттів і неясного калатання серця, коли в картках у каталозі знаходиш щось, що залишилося для тебе крізь віки, і що ти комусь залишиш, із правіку на згадку.