Листяні хроніки (7)

Я священнодію із картками каталогів. Хтось писав їх від руки задовго до мене, і коли я звідси піду, вони так само стоятимуть, зверхні у своєму триванні. Сотні тисяч карток, вони шурхотять ночами, примушуючи сильно калататися дротові серця електричних ліфтів. Таємничі особи з непевним минулим, з пальцями, на яких осіло мікроскопічне криваве лушпиння історії, споконвіку переставляють ящички і засмальцьовують кутики карток. Почерки з ятями і без них фіолетовим чорнилом і синьою пастою вписували справи судів, акти одружень, церковні книги за п’ятсот років. Я священнодію ящичками, їхнім хряскотом у своєму кабінеті на шостому поверсі. Вікна докуметосховищ затінені прямовисними бетонними блоками. Там панує морок, пил і потойбіччя. Комахи завбільшки із пів долоні з волохатими лапами виповзають у запорошених ліфтах, коли піднімаєшся угору, у заказане для решти світу книгосховище. У величезних теках сплять, трухлявіють і чекають любосного дотику поціновувача газети з далеких губерній, порослих гірким полином, і з повітів, затоплених нині морями. За вікном, від спекотного базару від’їжджають на весь світ, у всі далекі села затерті, як картки, автобуси, напахчені мазутом, забиті відрами, людьми й лопатами – сезон полів і чорнозему в розпалі. Я стежу за ними зі свого вікна, відірвавши погляд від документа завбільшки із мій стіл. У мене є коштовне збільшувальне скло, подароване не знати ким. Крізь нього я читаю невідчитні почерки тих, хто століття тому записував життя усіх тутешніх місць. За напівсільськими будинками довколишніх кварталів сідає сонце. На останні автобуси мчать засапані баби. Я священнодію у червневому надвечір’ї. Усі вони вже є в череві архіву, яке пожерло день їхнього прибуття, і забере в темні холодні нетрі своєї паперової пам’яті день їхнього від’їзду. Все, що було, записано в старих церковних книгах. Де мій білет? Іще не час від’їзду.