Розділ 10: Страх перед альбомом

Станція більше не була її домом чи навіть в'язницею. Тепер вона здавалася живим, ворожим організмом, який пильно спостерігав за нею. Коридори, які раніше слугували звичайними переходами між відсіками, перетворилися на лабіринт, що постійно змінював свою геометрію. Коли вона йшла, здавалося, ніби стіни зближуються, а стеля стає нижчою, намагаючись розчавити її своєю металевою масою.

Гул систем життєзабезпечення перестав бути фоновим шумом. Він перетворився на настирливе, пульсуюче гудіння — наче низький, безперервний крик, який вона вже не могла ігнорувати. Кожне мерехтіння лампи, кожне механічне клацання клапана відгукувалися в її тілі спалахами тривоги.

Вона відчувала на собі чийсь погляд. Не з кутків і не з темних отворів вентиляції, а з самої структури станції. Сама матерія довкола наче наповнилася очікуванням.

Вона намагалася не дивитися на стіл.

Альбом лежав там, у центрі кабіни, і здавався тепер не книжкою, а небезпечним об'єктом. Він був занадто спокійним, але ця тиша відчувалася як прихована агресія. Вона знала: всередині залишилася лише одна листівка. Одна-єдина сторінка, що відокремлювала її від незворотної катастрофи.

Це була не просто листівка. Це був її вирок. Та сама межа, за якою вона остаточно перестала бути людиною.

Вона намагалася зайняти себе рутиною. Перевіряла показники тиску в резервуарах тричі на годину. Чистила контури, хоча вони лишалися ідеальними. Намагалася спати, але сон перетворився на поле бою. Щойно вона заплющувала очі, її накривала не просто темрява, а відчуття падіння в безодню без дна, де з усіх боків стежать тисячі невидимих очей.

Вона прокидалася в холодному поту, з диханням, що застрягало в горлі, і перше, що бачила — силует альбому на столі в тьмяному світлі чергового циклу освітлення.

Вона почала боятися самої себе, адже страх став її новою сутністю. Вона більше не була солдатом, «баластом» чи жінкою, яка шукає спокути. Вона стала сукупністю власних страхів.

Підійшовши до ілюмінатора, вона спробувала знайти розраду в погляді на планету.

Але планета більше не цвіла.

Вона не була ні буремною, ні золотою — а впала в стан дивної, моторошної нерухомості. Вся біолюмінесцентна краса, усі ті дивні квіти просто зникли або сховалися глибоко під поверхнею. Небо здавалося чистого, непроглядно-чорного кольору, без жодної хмарини чи проблиску світла. Планета виглядала як величезна чорна діра, що зависла в порожнечі.

Це була тиша перед ударом. Світ завмер у передчутті. Планета не просто чекала — вона напружилася, мов хижак перед стрибком, або як людина, яка затамувала подих перед тим, як вигукнути щось жахливе.

Героїня відчула, як до горла підступає нудота. Станція, планета, альбом — усе це було частиною однієї великої пастки, у яку вона сама себе заманила.

Вона зробила крок назад від скла. Здавалося, якщо подивиться на планету ще раз, то побачить у цій чорноті щось таке, що остаточно розірве її серце.

Вона повернулася до столу. Ноги були ватяними, а серце калатало так сильно, що його удари, здавалося, лунали на всій станції. Вона сіла на край стільця, не наважуючись торкнутися альбому.

Вона розуміла: цей момент не мине. Вона не зможе більше тікати чи ховатися за рутиною, механічними діями та порожнечею. Світ навколо вимагав відповіді. Планета вимагала відповіді. Її власна душа вимагала відповіді.

Вона поклала руки на край столу, і пальці торкнулися холодної поверхні.

Це скидалося на неминучу підготовку до страти. Вона відчувала: саме зараз — або вона знову стане людиною, або остаточно зникне в цій порожнечі.

Вона повільно, із виснажливим острахом, простягнула руку до альбому.